Глава 1

У дворі замку славетного ордену Монтонів, який віддано захищає королівство (від чого саме – невідомо, інформація уточнюється вже років двісті), зібрався невеличкий натовп. Чоловік двадцять, не менше, одягнуті, як жебраки та відчайдушні пияки, оточили високу трибуну. Вони радісно галдять, посміхаються, хлопають один одного по плечам. Навколо літає атмосфера щастя, наче присутніх зараз осиплють золотом.

На трибуну, кульгаючи, видерся літній чоловік з пошрамованим неголеним обличчям, одягнутий в червоний камзол з заплатами та берет з гусячим пером, трошки обламаним на кінці. Він прокашлявся, огледів натовп з батьківською любов'ю та вигукнув:

– Вітаю, рекрути легендарного ордену Монтонів! Сьогодні для вас переломний момент у вашому житті! – при цих словах старий ледве втримався, щоб не засміятися. Скільки разів зарікався пити перед промовами, але куди там…

Чоловіки затихли, уважно прислухаючись до кожного слова. Старий продовжив:

– Я сержант Роден, виконую обов’язки вербувальника ордену, та ви й самі це вже знаєте. До недавнього моменту ви були ніким, пустим місцем, нікчемами, втім це ви теж прекрасно знаєте. Але відсьогодні ваші життя змінилися. Орден дає вам шанс проявити себе, стати почесними воїнами Монтонами. Це – пошана, повага, гордість та великі можливості!

Натовп заревів у захваті, з даху бокової вежі злетіло декілька черепиць. Роден з задоволенням огледів присутніх, рукою наказав замовкнути.

– Бути воїном ордена Монтонів це, звісно, відповідальність. Проте, я впевнений, що ви з нею впораєтесь, адже всіх вас я відбирав особисто. Кожен з вас талановитий, розумний, міцний, – Роден замовчав, бо зрозумів, що зараз таки не втримається від сміху, особливо, коли подивиться на отого «міцного», що стоїть з краю, і якого всю дорогу до замку вітром здувало. – Ви обрані!

Чоловіки гордо підняли голови, в очах блиск, бажання довести сержанту, що той в них не помилився. Та що там, вони життя за нього віддадуть, аби виправдати його довіру! До цих пір в них ніхто не вірив, а цей суворий дядько, он скільки шрамів на обличчі, повірив. Значить, щось роздивився в них, чого інші, гади такі, не помічали.

– Рекрути, браття! – продовжував тим часом Роден. – Ви побачите, що орден високо цінить відданих йому воїнів. Вам забезпечені випивка, небезпечні пригоди, принцеси, золото! Причому, на відміну від королівських військ, вам не потрібно вислужуватись роками, щоб отримати це все. Прямо зараз ми підемо в таверну та нап’ємось, так нап’ємось, що тутешні хвойди здадуться вам принцесами! А враховуючи, що кожна ця хвойда страшна, як моя посмішка, – сержант продемонстрував чорні, місцями обламані зуби, – то ніч з такою впевнено можна назвати небезпечною пригодою. Але платити ми їм не будемо, бо, як відомо, принцеси за секс гроші не беруть, не повії ж якісь! Так що, можна сказати, що зекономлене золото – то придбане золото. Як бачите, орден ніколи вас не обдурить. А тепер гайда, не марнуємо час!

З диким ревом натовп на чолі з сержантом радісно покинув двір ордену.

За цією картиною спостерігав стрункий молодий чоловік з білим волоссям по плечі. Опершись на огорожу балкону, він провів рекрутів меланхолічним поглядом та зітхнув. І заради цього він перервав свій сніданок? Щоб помилуватися тим збродом? Воно того не варте.

Позаду роздався хрускіт кісток. Біляк повернувся до столу, за яким його товариш, міцний лисий чолов’яга з густою чорною бородою, намагався впоратися з гусячою лапкою.

– Ну що, надивився? – запитав бородань.

Біляк розчаровано махнув рукою.

– Ти давай допомагай! – сказав бородань, підсуваючи товаришу здоровенне блюдо зі смаженою гускою.

Цю гуску кухар приготував для Голови ордену, на спеціальне замовлення. Птицю цілий рік відгодовували, щоб вона набрала потрібного жирку. Кухар перевершив самого себе, використавши всю свою кулінарну майстерність, навіть дістав дуже рідкісні спеції, так хотілося догодити Голові ордену. Приготувавши делікатес ще рано вранці, він залишив його у пічці, щоб підтримувати необхідну температуру до обіду. Помічникам кухаря заборонялося навіть відкривати піч, аби не зіпсувати страву.

Тому Аслану, одному з вірних солдатів ордену, не склало труднощів вкрасти гуску. І тепер, разом зі своїм другом, Коруном, вони старалися розправитися з нею. Треба швидко з'їсти, щоб не залишити слідів. А кістки… Ну кістки можна собакам викинути, хто його буде розбиратися, що то за кістки? Кухаря за пропажу делікатесу, звісно, стратять, гільйотина тут працює регулярно й безперебійно. Але то таке, життя бентежне.

– Щось воно мені вже не лізе, – з огидою подивився на гуску біляк.

– Можемо повернути назад у піч, – запропонував Корун, старанно прожовуючи добрячий шматок.

Аслан огледів те, що залишилося від гуски. Якщо кухар подасть таке, то йому не просто голову відрубають. Начальник ордену розцінить це, як особисту образу, а фантазія на катування в нього працює краще, ніж щелепи Коруна, коли той їсть. Смачний хруст чергової кістки. Бородань відригнув, подивився на обгризені ребра птиці, на очах з'явилися сльози, на лобі виступив піт.

Біляк зітхнув, підтягнув до себе гуску, щоб відрізати ще шматочок. Треба допомагати другові. Корун тим часом витер жирні пальці об синій зношений мундир, потім дістав з кишені згорнутий вчетверо аркуш. Розгорнув, щоб переконатись, що нічого не переплутав, та передав аркуш Аслану.

– Це тобі. Здається, в нас є зачіпка.

Біляк узяв аркуш, швидко перечитав написане. Дійшовши кінця, перечитав знову, треба впевнитися, що все вірно зрозумів. Після цього сховав аркуш в кишеню свого зеленого новісінького мундиру.

– Так, зачіпка, хоч і слабка, але є. Значить, пора вирушати.

Бородань промовив задумливо:

– Аслане, я не хочу критикувати твій задум, але…

– Що «але»?

Корун відставив гуску в бік. Промочив горло вином, як завжди робить, коли треба довго говорити. Витер рукавом губи, а скоріш бороду, і запитав: