Вишукані пригоди Монтонів

Глава 3

 

Аслан розмістився за столом навпроти сивого літнього чоловіка. Відразу видно, що ветеран, обличчя загартоване вітром і пригодами, на руці грубий шрам від удару мечем. Незважаючи на вік, чоловік ще доволі міцний, сильний, з широкими плечима, на руках грають м’язи. До незваних гостей поставився привітно, навіть не дивлячись, що приперлися рано вранці та грюкали у шибки.

Корун знайшов місце в кутку, і поки Аслан запитував власника будинку про коштовності, вирішив наточити сокиру. Хто його знає, коли знадобиться зброя?

– Тобто, ти сам бачив ці скарби? – перепитав біляк, не зовсім впевнений, що старий при своєму розумі.

– Ну як, бачив, еге ж, – відповів чоловік. – Нас трьох послали зробити засідку. Ну, коли Альмандці вторглися, це було років…

– Ти краще ближче до справи.

– Гаразд. Коротше, прийшли ми на якесь поле зробити засідку, а там вже йдуть!

Старий замовк, інтригуючи паузою. Мабуть, в тавернах за такі байки щось наливають, от і звик. Але Монтонів цими прийомами не проймеш. Біляк з нудьгою зітхнув, бородань, чиркнувши точилом по сокирі, недобре подивився на ветерана.

– Йдуть! – повторив старий, зрозумівши, що жодної реакції від цієї парочки чекати не варто, якщо мова не йде про коштовності. – І несуть!

Знову пауза, чоловік, хитро прижмурившись, подивився на співрозмовників. Мовчання, зітхання, скреготання точила по лезу.

– Скриню несуть, – не витримав старий напруги, яку сам же й створив. – Велику, важку таку скриню. Вчотирьох ледве-ледве тягнуть. Ми в кущі, бо позаду тих чотирьох ще шестеро, охороняють, мабуть, або на підміну. Якби нас побачили, то бійка була б ще та. Ми ж теж молоді, сильні, я он змалку батьківський меч…

– Скриню несуть, – нагадав Аслан. – А у скрині…

– Та дідько його знає, що там! – образився чоловік на таких невдячних слухачів. – Але кожному дурню зрозуміло, що порожні скрині не закопують, і не охороняють так. О, згадав. Вони ж відкрили скриню, правда, ми далеченько знаходились, та ще й ховались. Хоча могли би з ними, бо я он змалку, а батьківський меч, то ж воно…

– Відкрили скриню, – прогримів басом Корун, якому ці балачки вже остогиділи, – і що потім?

– Посуд звідти дістали, – обурено покосився на бороданя ветеран. – Щось між собою обговорили, посуд в торбу заховали, а скриню закопали в хащах. Коли вони назад повертались, то повз нас проходили, ну повз тих кущів, де ми ховались. І навіщо ми ховались? Ми ж могли, бо батьківський меч, а я змалку, і мечем, а воно ж отак…

Корун топнув ногою, від чого дерев’яна підлога тріснула, зі стелі посипалась побілка. Аслан зробив йому знак, що вже закінчуємо, самому набридло це все слухати.

Ветеран озирнувся на бороданя, та продовжив:

– Коротше, обговорювали вони, що треба посуд продати швидше. А поки що його глиною зверху обліпити, а тарілки замаскувати під метал, один з них знає, як це робиться. Ну щоб ніхто не запідозрив, що цей посуд із золота. А то, мовляв, командири побачать, собі заберуть.

– І що далі?

– А я звідки знаю? – здивувався старий. – Пройшли мимо нас, та пішли собі. А, ти питаєш, чи зробили ми засідку? Слухай, зараз розповім.

– Ні, постривай. – зупинив його біляк. – Ми скоро підемо, тоді й розповіси, в деталях. А зараз краще скажи, ти те місце описати зможеш? Ну, як воно виглядало, де те поле знаходиться, як дістатись?

Ветеран похитав головою.

– Як же ти його опишеш? Поле й поле, ліс та ліс. От на мапі я міг би показати, а так…

– Дай йому мапу, – сказав Асланові Корун.

– І де я тобі її візьму? – витріщився на товариша біляк.

– А в тебе що, немає?

– А в тебе?

– А звідки в мене?

– А в мене звідки?

Старий переводив погляд з одного на іншого, потім промовив:

– Взагалі я можу вам продати, десять срібних монет.

– А в дупі не злипнеться? – одночасно запитали Корун з Асланом.

– Одна срібна монета за мапу, – значуще пояснив чоловік. – А дев’ять за позначку, де скриня захована.

Друзі переглянулись. А цей старий та ще шельма, був би молодше років на двадцять, можна було б з собою взяти.

– Згода, – Корун виклав монети на стіл.

Ветеран швидко сховав срібло у кишеню й зняв зі стіни мапу.

– Якщо ти знаєш, де заховані скарби, – запитав з сумнівами Аслан, – то чому сам не відкопаєш їх?

– Тому що, зараз це володіння якогось герцога, та земля йому після війни й відійшла – пояснив старий. – Туди так просто не зайти, спіймають – повісять, моргнути не встигнеш.

Чоловік поставив вуглинкою хрестик, і протягнув мапу Асланові.

– Вам харчі або ще щось в дорогу не потрібно? Бо я потроху торгую, треба ж чимось на життя заробляти.

Корун подивився на мапу й вилаявся так, що ветеран почервонів від сорому.

Грюкнувши дверима, друзі вийшли з будинку.

– Ні, ну ти бачив таких йолопів? – не міг стриматися Корун.

– Та звідки ж він знає, що герцог…

– Я не про старого. Зрозуміло, що він не тямить в політиці. Я про нашого королівського Радника. Це ж треба, витратити купу грошей, відрядити безліч людей, щоб по всьому королівству шукали скарби, які заховані майже в нього на подвір’ї! Ну не йолоп?

– Ну не майже, – заперечив Аслан, – від його подвір’я до мисливського будинку взагалі-то добряча відстань.

Корун зупинився й скептично подивився на друга. Той кивнув:

– Добре, згоден. Порівняно з усім королівством, можна сказати, що майже на подвір’ї…

Слухаючи Коруна, Аслан не помітив виступ брички, та перечепився об нього. Ледве утримавши рівновагу, перевірив, чи цілі черевики, й сказав:

– Так, ану веди сюди старого.

Корун побіг у будинок, звідки з’явився через секунду, тримаючи чоловіка за шкібарки. Як старому вдається зберігати спокій – загадка.

– Я сказав, щоб ти його привів, а не притягнув, – уточнив Аслан, і звернувся до старого. – Кажеш, що приторговуєш? Купи у нас цей мотлох, весь!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше