Глава 4

Фужерон нічим не відрізняється від більшості подібних міст. Замок бургомістра, центральна (вона ж і єдина) площа, ринок, крамнички, казарми вартових, невеличка арена для битв. Ну і хати, звісно. Ті, що поближче до площі – добротні, двоповерхові, квіточки на підвіконнях, подвір’я чистенькі, охайні. А далі вже йдуть хатинки скромніше, в один поверх, без квіточок, хіба що цибуля росте у горщиках. І відходи по вулицях періодично ллються, бо їх зливають мешканці отих добротних будинків. А куди їм ще зливати лайно, не на площу ж?

Відшукати торговця зброєю вдалось швидко. Він якраз намагався привернути увагу перехожих, пропонуючи товари. Побачивши бричку, запряжену чотирма кобилами та наповнену лицарськими обладунками, яку прикотили кремезний бородань і витончений біляк, продавець тільки присвиснув. І як цю парочку пропустили в місто, невже варта не догледіла?

– Як, як? – наче прочитавши його думки, буркнув бородань. – Хабар дали, от і пропустили.

– Та я ж нічого, – перелякався продавець.

– Забереш добро? – запитав хлопець з білим волоссям.

Продавець ще раз подивився на бричку з запропонованим добром, та радісно закивав.

– Ще б пак візьму! Зараз побіжу до брата, щоб грошей позичити. Ви тільки нікуди, я миттю!

З цими словами він побіг кудись, навіть не подумавши, що залишає свій товар без нагляду. Втім, через кілька хвилин вже повернувся, важко дихаючи. В руці сумка, по виду важка.

– Що, війна й сюди докотилась, що так зброя потрібна? – завів світську бесіду Корун.

– Та ні, що ви, пане, – відповів торговець, вираховуючи, що і скільки коштує. – Його Світлість Королівський Радник герцог Андре… Андрю… Андро… Тьху ти, язик зламаєш! Коротше, Радник, благослови його Бог, на честь своєї нареченої турнір організовує. Так туди почали з’їжджатися лицарі зі своїми воїнами, кожен хоче показати вдачу, продемонструвати навички, а в декого ще після останнього турніру залишились, так би мовити, рахунки з колишніми супротивниками. Великий турнір, от зброю і розкуповують.

Монтони переглянулись.

– І де відбудеться цей турнір, у столиці?

– Ні-ні, ви що! Радник бачити не хоче Його Величність, тому турнір буде проходити у його володіннях. Ой, там стільки місця, що, мабуть, усіх лицарів королівства можна вмістити.

Монтони переглянулись ще раз, вже більш багатозначно.   

– А скажи-но мені, люб’язний, – запитав заінтриговано Аслан, – хто може взяти участь у турнірі?

– Тю, та хто завгодно, – торговець облишив розрахунки, радий, що можна потеревенити про найцікавіше. – Лицарі, звісно, без них який турнір? Ну і прості воїни, на них дивитись хоч і не цікаво, але потрібно ж якось публіку розігріти перед головними битвами.

– Тобто…

– Звісно, і ви можете приєднатись, – вгадав торговець думку Аслана. – Ось тільки…

Він прискіпливо огледів Монтонів, обійшов ззаду, ще раз огледів, потім порився у бричці.

– Вам обладунки потрібні, бо в такому вигляді, як зараз, не допустять.

– А що з моїм виглядом не так? – в голосі біляка почулась загроза.

– Та з виглядом все добре, – поспішив запевнити торговець, витаскуючи обладунки з брички. – Але там потрібні лати та зброя, правила такі. От якщо ви, пане, надінете ось ці лати та візьмете отого меча, то тут вже ніхто не придереться. А вам, пане, лише лати потрібні, бо сокира у вас і так є, добра, до речі, сокира, непроста.

– І списи потрібні? – поцікавився Корун, якого ця ідея з турніром аж ніяк не приваблювала.

– Ні, верхи тільки лицарі б’ються, а звичайні воїни так, на своїх ногах.

Перерахунки зайняли доволі багато часу. Корун не хотів поступатися ні мідяком, проте й торговець свою справу знає. Невідомо, скільки б вони так базікали, але втрутився Аслан, який сказав, що зараз відвезе все у найближчий ліс і там полишить. Врешті решт зійшлися на п’ятдесяти золотих. Корун залишився дуже невдоволеним.

Приторочивши лати до коней, друзі вирішили погуляти трохи у місті. Як запевнив торговець, до володінь Радника менше трьох діб верхи. А змагання почнуться через п’ять діб, тобто є час навідатись у місцеву таверну і смачно попоїсти. Та й поспати у ліжках не завадить, бо на землі набридло – не зручно, холодно й комарі кусають.

– До речі, про таверни, – сказав Аслан, настрій якого покращився, як тільки вони здихалися тієї брички. – По дорозі будемо заглядати у таверни.

– Ти це вже казав, а потім я голодний ходив, бо жодної таверни в лісі не зустріли, – сердито згадав недавні події Корун.

– Ні, я не про їжу зараз. Той старий сказав, що Альмандці посуд узяли зі скрині. А куди вони б його продали?

– Та куди завгодно…

– Е ні, – розтлумачував товаришу Аслан. – Ту битву Альмандці програли. А значить, і ці, що закопували скриню, скоріш за все, загинули. Ті, хто їх вбив, напевно, забрали всі речі. Якщо посуд справді обмазали глиною та замаскували, то вони не здогадались, що то золото.

– І що з того?

– А куди ти понесеш продавати звичайний посуд?

Корун поскріб лисину та кивнув. Дійсно, солдати рідко носять з собою зайві речі, бо довгі переходи і так виснажують, а якщо ще й торбу з речами на плечах тягати…

– Твоя правда. Але як ти це бачиш? Будемо скуповувати весь посуд в кожній таверні?

Аслан подивився на друга, як на божевільного.

– Де я казав, що ми будемо щось купувати?

Бородань задоволено хекнув. Ось це вже по-їхньому, це вже інша справа! 

Повеселившись у таверні з рознощицями пива та погодувавши клопів у тутешньому готелі, друзі в пречудовому настрої покинули Фужерон. Шлях до Провансона, володінь Радника, пройшов, на диво, без пригод. Чим ближче вони під’їжджали до кордонів Провансона, тим більше зустрічали поодиноких лицарів, що їдуть верхи, карети з дворянами, піших воїнів та найманців, які хочуть випробувати свої сили у поєдинках.

Королівський Радник завбачливо розсудив, що підпускати всю цю ораву до маєтку категорично неможна. Поламають паркани, повиривають квіти на клумбах, потопчуть кущі, а дерева порубають на костри. А ті кущі, що все ж таки залишаться – геть засруть. Власне, тому й вирубувати не будуть, щоб було де нужду справляти. Після тривалих роздумів Радник прийняв єдине розумне рішення – під будівництво ристалища виділити місце подалі від маєтку та поближче до кордонів. Аби була воля Радника, він взагалі провів би змагання за кордонами своїх володінь, але зась, бо скандал з сусідами не на часі.