Глава 2

Сонячні промені, увірвавшись до спальні, сповістили, що наступив ранок. Через вікно з вулиці подув легкий освіжаючий вітерець, почулося співання пташок, засмерділо навозом. Радник, лежачи у ліжку, вже півгодини щасливо спостерігав за коханою. Мілана, повернувшись до герцога обличчям, заплямкала губами, з напіввідкритого рота потекла густа слина.

«Яка ж вона мила, моя кохана, – подумав Радник. – Зіронька моя, богиня!».

«Зіронька» схропнула, заворушилася, через мить на герцога поглянули яскраві зелені очі.

– Чого це ти на мене дивишся так? – витираючи заслинені пухлі губи, невдоволено запитала Мілана.

– Милуюся. Ти така гарна, така красива!

Баронеса закліпала очима, солоденько потягнулася, захрустіли молоді кістки.

– Вмієш ти компліменти робити. А що там за вікном коїться?

Радник піднявшись з ліжка та вдягнувши штани, підійшов до вікна. Визирнувши, він деякий час намагався зрозуміти, що за дивні звуки лунають з подвір’я. Потім похитав головою:

– Твій розважається. З якогось біса поклав собі на плечі вівцю та присідає з нею.

– Раз, хе, два, хе, три, хе! – почулося з вулиці.

– А тепер обнімає її, – продовжив коментувати герцог. – А ні, не обнімає, то він їй намагається в’язи скрутити.

– Раз, хе, два, хе, три, є! Тягни наступну! – пролунав з вулиці радісний бас.

– Він взагалі при своєму розумі? – запитав Радник у Мілани, яка розляглась на все ліжко, демонструючи оголені груди.

– Не зважай, – відповіла баронеса. – Іноді він і не таке витворяє. Силач, що ти скажеш? І в ліжку силач, продиху не дає.

– А я? – з надією, по-дитячому запитав Радник.

Мілана подавила позіхання, не звикла вона так рано підійматися. Наче не баронеса, а простолюдинка якась. Хоч бери серп та йди у поле косити. Чи то восени косять? Ні, навесні ж, правильно? Чи таки восени? Ну не взимку то точно, бо сніг заважає. Чи його прибирають, а потім косять? Тьху ти, поки була з Героєм якихось війн і трьох битв, такі дурниці в голову не лізли, а зв’язалась з Радником – тепер усілякі розумності приходять.

– Що ти кажеш? – лише зараз Мілана помітила, що новий коханець дуже уважно дивиться на неї, чекаючи відповіді.

– Питаю про те, як я у ліжку?

– А, ти добре, добре, – закивала баронеса. – Дві хвилини й упорався, молодець. Такий чоловік мені й потрібен, щоб не обтяжувало.

По обличчю Радника розповзлася задоволена усмішка, аж раптом він зрозумів, що саме мала на увазі Мілана. Усмішка зникла, очі опустились долу, весь такий зажурився. Дівчина скочила з ліжка та, підбігши до герцога, чмокнула в губи:

– Не засмучуйся, любчику! У кожного свої таланти. Та й знаєш, коли на тобі всю ніч гарцюють, це набридає, потім сил не вистачає. А він ще й графиню Божену запропонував запросити з леді Ізольдою, мовляв, він нас як трійку запряже, а сам як наїзник на колісниці. З батогом. Уявляєш?

– Ні…

– Ото й добре. А в мене досі спина болить, як згадаю.

Баронеса вдягла довгу сорочку, пригладила скуйовджене волосся, позіхнула з підвиванням на всю спальню.

– Пішла я причепурюся, вмиюся. А ти давай, вирішуй там державні справи.

З цими словами Мілана полишила покої. Радник теж не забарився, на сьогодні у нього якась важлива розмова з Його Величністю. Цікаво, що цього разу вигадала та скотина?

У головному залі повним ходом йде репетиція. Танцюристи та музиканти намагаються второпати, що від них хоче король. Його Величність, пузатий гладкий чоловік років за шістдесят, невисокого зросту, с сивим волоссям, гарно укладеним у вигадливу зачіску, пояснює:

– Ось я отак заходжу в зал, і тут ви музику починаєте грати, розумієте? Тільки таку, знаєте, жваву, щоб танцювати хотілось. А потім, коли я все ближче до трону, музика повинна бути повільнішою, такою от епічною, щоб всі навколо розуміли, що йде король. Розуміли та відразу відчували бажання впасти навколішки. А танцюристи… де танцюристи? А, ось ви де. Так от, танцюристи спочатку танцюють, коли музика жвава, а потім поступово завмирають. І коли я вже сідаю на трон, то вони взагалі завмирають, і отак стоять. Я вже уявляю, як воно красиво буде!

– Ваша Величносте, – осмілився запитати головний церемоніймейстер, – а скільки танцюристам потрібно стояти, не рухаючись?

Його Величність замислився. А дійсно, скільки? Взагалі-то, нехай би весь день стояли, але ж то одноманітно якось. Мабуть, треба, щоб їх міняли. Так, хай по черзі стоять…

Саме в цю мить роздуми короля перервав Радник.

– Ваша Величносте, – привітався герцог. – Ви хотіли мене бачити.

– А, це ти, Андре… Андро… Андру… Ну ти зрозумів.

– Аякже! – крізь зуби процідив Радник. – То я Вас слухаю.

Король оглянув танцюристів та співаків. Як шкода перериватися на ці королівські обов’язки, тут так цікаво, коли він ось так заходе в зал, а тут музика, жвава, а потім, поки йде, музика стає епічною, і танцюристи так красиво завмирають…

– Ваша Величносте? – пролунав біля вуха голос Радника.

– Ну гаразд, гаразд, ходімо. Вмієш ти все спаскудити. Я би ось так зайшов, а тут музика, а потім танцюристи. До речі, що скажеш про танцюристів? Їх потрібно міняти, чи хай одні й ті самі стоять?

– Де стоять?

– Ну в залі. Вони спочатку танцюють, коли я йду, а потім завмирають, і як статуї стоять.

– Ваша Величносте, вони танцюристи, а не статуї. Навіщо їм стояти?

Король махнув рукою.

– Який ти приземлений, не розумієш ти краси цього світу. О, троянда… ану почекай, я понюхаю.

Король побіг до саду нюхати троянди. Радник залишився терпляче чекати, вітаючись періодично з дворянами, що проходили повз. Хвилин через двадцять повернувся Його Величність, на обличчі радісна посмішка, у руках ромашки.

– Кабінет прикрашу, – з кокетством пояснив король.

– У Вас, Ваша Величносте, неймовірний смак, – саркастично вимовив Радник, подумки чортихаючись та проклинаючи короля і весь його рід.