Вишукані пригоди Монтонів

Глава 3

 

Очільник Таємної поліції, граф де Гуві, слухаючи свого кума Радника, старанно намагався зрозуміти, чого від нього хочуть. Взагалі, суть питання можна було б пояснити легко та просто, але справа в тому, що герцог хотів зберегти дещо в таємниці. Не на часі комусь знати про королівські символи. З іншого боку, шукати якісь там скарби без особливих прикмет – що голку в стозі сіна. Це може зайняти десятиліття. Та й, якщо чесно, що заважає Першому поліціанту уважно роздивитись знахідку? То як його діяти? Викласти все, як є, чи сподіватись, що кум, знайшовши якимсь дивом скарби, не зазирне туди та не помітить королівські символи?

Радник уважно подивився на очільника Таємної поліції. Високий, худий, з темним обличчям, дуже засмаглою шкірою, глибоко посадженими очами та орлиним носом, той нагадує птаха. Ще й губ майже немає, лише дві тонесенькі лінії, такі ж темні, як і все обличчя. Ну дійсно птах. Стерв'ятник! Такий, якщо знайде серед скарбів оті символи, точно поцупить їх, а потім скаже, що нічого не було. Мовляв, ви ж про них нічого не казали? Потрібно було відшукати скарби – я відшукав, отримуйте та не крутіть носом. Доведеться зізнатися, тоді менше ризику, що вони щезнуть.

– Ви, шановний граф, мабуть, помітили, що наша держава котиться вниз, – почав здалеку Радник. – Причому дуже швидко.

Перший поліціант кивнув.

– Звісно, що помітили, – зітхнув Радник. – Як тут не помітити? А чи знаєте ви, хто винен у цьому?

Перший поліціант похитав головою. Ще б він не знав, тут до гадалки ходити не треба. Усі в королівстві знають, але вголос ніхто не скаже.

– Його Величність, – обережно підбираючи слова, продовжив Радник, – дещо трохи перевищив витрати. Зовсім трішки.

Ага, трішки. За останні три роки спустив половину державної скарбниці. З такими темпами через пару років усім двором доведеться йти жебракувати, у селян їжу просити. Герцогам може щось смачненьке перепаде, все ж таки титул дає право зайняти більш людяні місця, де краще подають. А от баронам туго прийдеться, хіба що по селам ходити, бо конкуренція в столиці буде лютою, двір великий.

– Ну і про війни ви теж знаєте, не мені вам розповідати, – закінчив вступну частину Радник, але так і не визначив, як би його до суті перейти.

Мовчазний кивок у відповідь.

«Та хоча б щось промукав! – роздратувався Радник. – І як він одружився, дітей примудрився завести, мовчун бісовий?». Проте, що робити? Доведеться відкривати карти.

– Ті скарби, які я вас, як свого друга та кума, прошу знайти, вони дають змогу трішки… майже непомітно… ну так як-то делікатно… допомогти Його Величності зайнятись більш улюбленими справами. Маскаради, бали, танці. І не в столиці, ні, бо Його Величність вже літня людина, йому для здоров’я корисніше бути подалі від цього галасу. Десь у селі, наприклад, невеличкий будиночок, садочок з трояндами, дерева. Краса та й годі!

– Як же Його Величність буде влаштовувати маскаради та бали у невеличкому будиночку в селі? – скрипучим голосом запитав очільник Таємної поліції.

«О, проснувся. Краще б ти й далі мовчав».

– Це дрібниці, я впевнений, що Його Величність впорається, – викрутився Радник. – Чи ви зі мною не згодні, шановний граф?

Граф, похмуро дивлячись на кума темними блискучими очами, звичайно помітив пастку. Хто я к не він знає, що Радник той ще інтриган, диви яке підступне питаннячко задав. І зрозумій тепер, що він має на увазі під оцим «чи ви не згодні».

– Якщо в моїх силах, я допоможу Його Величності, бережи Бог нашого короля, всім, чим зможу. Він завжди може на мене розраховувати.

«Отак тобі, твоїми ж капцями та по твоєму ж писку!», – щасливий, що не вскочив в пастку, подумав граф, проте вигляду не подав.

«Падло», – в свою чергу подумав Радник.

– Я радий це чути, шановний граф, навіть передати не можу, який я радий! І тепер, не сумніваючись у вашій відданості двору, королівству, я можу відкрити вам дещо. Але сподіваюсь на ваше професійне уміння зберігати таємниці.

Мовчазний кивок у відповідь.

– Ці скарби були втрачені нашим народом безліч років тому. Вони передавались від династії до династії, а збиралися ще на початку заснування нашого королівства. Тож можете уявити собі їх цінність та вартість.

Заінтригований мовчазний кивок у відповідь.

– Втім, золото та діаманти в них не головне. Там є речі, які набагато цінніше. А саме – символи древніх королів. Так, тих самих королів, які й заснували нашу державу.

Заінтриговане напружене мовчання, блиск в очах, роздуті ніздрі.

– Ці символи дають повне та беззаперечне право… можливість… так, можливість Його Величності піти на спочинок.

«Ну тобто випхати короля під три чорти, – сформулював для себе Перший поліціант. – А самому зайняти трон. Добре, підходить, мені личитиме корона». Вголос же він промовив:

– Ваша Світлість бажає, щоб я особисто зайнявся пошуками символів?

– Так, так, мій друже! Проте пам’ятайте, що скарби нам теж потрібні. Бо казна ось-ось закінчиться.

«Гм, так може ну його це королівство? – з’явилась у графа нова думка. – Якщо в нього ще треба вкладати кошти, то який сенс бути королем? Хоча, потім розберемось».

– Зроблю все, що в моїх силах. Але мені потрібні зачіпки.

– Є одна, – з полегшенням видохнув Радник, радіючи, що все пройшло більш гладко, ніж він уявляв. – Згідно отриманої інформації, скарби переховувались під час Другої Альмандської війни.

– Це тоді, коли ми втратили третину території?

– Ні. Лише пів-третини. А інші пів-третини ми втратили під час Першої Альмандської.

– Але ж в такому разі скарби можуть знаходитись на території, що офіційно належить Альмандії.

Радник розвів руками, натякаючи, що граф врешті решт очільник Таємної поліції. А така посада якраз і передбачає усілякі таємні справи, шпигунство, мережу агентів.

– Гаразд, зроблю все, що в моїх силах, – відповів граф де Гуві.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше