Вижити В КоханнІ

13. Карантин та діти.

Пройшло кілька днів, дітям подзвонив їх тато та сказав, що сумує за ними і
попросив повернутися до нього додому. Хлопці не дуже хотіли розлучатися зі
мною, але й тата ображати теж не могли. Вони попросили відвезти їх на кілька
днів на Лису Гору до батька, домовившись зі мною та Вовою, що через ці кілька
днів ми приїдемо за ними разом з Настею. Так ми з Вовою знов залишилися
вдвох у великому будинку в селищі Рай-Оленівка. І знов моє життя складалося з
чорних та білих смуг, але йшло по колу. Два дні мій коханий був самим ідеалом
справжнього чоловіка, потім зривався і ставав втіленням всього найбруднішого,
що тільки можна уявити. Коли він перебував у стані алко-наркотичного
сп'яніння, я ладна була бігти на край світу, аби не відчувати того стану, в який я
чомусь впадала в такі моменти, Коли він виходив з-під дії наркотиків, то я наче
поверталася до життя. За всі свої сорок два роки я жодного разу не била посуд
навмисно, і тим більше при сварках. Але цього разу я таки опустилася і до
такого вчинку.
Я готувала сніданок на кухні, взяла свій телефон, щоб подивитися від кого
надійшло повідомлення у месенджері і тут Вова знов вихопив його у мене з рук
та побіг на другий поверх, щоб знов видаляти у мене з Фейсбуку друзів,
написати їм всілякі дурниці, заблокувати та видалити мої контакти з телефонної
книги. Мені вже настільки було гидко від цього “ритуалу” з моїм телефоном, що
я припинила навіть намагатися щось пояснювати Вові з цього приводу.
Забирати дітей до нас в таку обстановку я не хотіла. Вова ж, навпаки,
наполягав, що і Настю, і Тімура з Миколою ми мусимо привезти в Рай-
Оленівку, де їм, з його точки зору, буде безпечніше, ніж в місті, оскільки
невідомо що то за вірус такий гуляє планетою та вбиває таку кількість
уражених.
Якось Вова черговий раз влаштував собі свято. Під час таких свят він вмикав
гучно ліричну красиву музику, або Юдіна, який читав твори Омара Хайяма під
музичний супровід. Раз, може два, або три — це можна послухати та навіть
отримати задоволення, але коли це постійно, майже в одній і тій самій
черговості, та ще й під час надмірного вживання алкоголю вперемішку з
наркотиками, то це викликає відразу. Крім того, я відчувала в такі миті, як на
нас насувається щось дуже недобре, ніби ми провалювалися в саме пекло.
Я терпіла цю виставу майже до ранку, але як тільки почало виглядати сонечко, я
тихенько вийшла з будинку та попрямувала на вулицю. Опинившись на сусідній
земельній ділянці, яка не була забудована і на якій рясно росла висока травичка,
я пішла в самий центр цієї ділянки та спочатку сіла, а потім лягла, закутавшись
у Вовин довгий мені до п'ят пуховик.
Сльози поступово змивали з моєї душі той біль, який я відчувала кожного разу,
коли він міняв наше щастя на чергову дозу. Я відпустила себе від всього
навколишнього світу і заплющила очі. Боже, допоможи мені все це витримати, -
просила я Всевишнього. Просто витримати, а далі я вже нарешті прийму
правильне рішення, - намагалася заспокоїти себе я. Заснула. Морально
виснажена. На мокрій траві. Не помічаючи холоду. Поцілунок коханого, його
обійми та Чітин мокрий ніс розбудили мене. Я не пручалася його обіймам, я
просто плакала.

- Я вже злякався, що ти пішла, Чіта молодець, знайшла тебе, ходімо додому,
- тихесенько говорив він мені на вушко.
У відповідь я лише відверталася від нього, даючи зрозуміти, що не піду. Вова
спробував мене підняти на руки, як піднімає чоловік свою наречену, але не зміг
і впав. Це виглядало настільки кумедно, що у мене на обличчі з'явилася
посмішка. Він спробував зробити це вдруге, і знов не зміг. Тоді він схопив мене,
як мішок картоплі, закинув собі на плече і попрямував до будинку.
- Зупинись, мені лячно! - намагалася я вирватися від нього.
- Я тебе донесу.
- А якщо ми впадемо? Знов мені руку будуть збирати?
- Не впадемо, - сміючись відповів він.
Коли він доніс мене до сходів, я вже знов забула про всі наші негаразди, обняла
його і пробачила.
- Рідний мій, коли ти починаєш випивати і вмикати свою сумну музику, то у
мене складається враження, що ти кудись відлітаєш. І те місце, куди ти
зникаєш, не є добрим, наче тебе забирають від мене якісь темні сили. Я
намагаюся повернути тебе, відбити від цього мороку, але ти, замість того,
щоб піти мені назустріч і стати плече до плеча поруч зі мною у цій боротьбі
проти зла, навпаки, всаджуєш під час цієї битви ножа мені у спину. Я так не
витримаю.
- Який там ніж? То так, лише голочки, і не в спину, а в ноги.
- Чудово, ти це визнаєш. Скажи, навіщо ти це робиш? Може мені не потрібно
брати участь в цій війні за тебе?
- Потрібно. Ти мені кажи, забирай у мене телефон, вимикай музику, я тебе
почую.
Одного дня мені зателефонував мій синочок Микола та схвильованим голосом
повідомив, що у Тімура піднялася температура.
- Мам, Тімур захворів, у нього температура 39, - сказав Коля.
- Я через годину буду, поки давайте йому багато пити, - відповіла я.
Поклавши слухавку, я почала переодягатися.
- Що сталося? Ти куди? - спитав Вова.
- Я поїду на Лису Гору до дітей. Тімур захворів, - сказала я йому.
- Я ж казав, що їх потрібно забирати сюди. Дочекалася?
- Як їх можна забирати сюди, коли ти влаштовуєш такі концерти?
- Якби вони були тут з нами, я б не влаштовував.
- У тебе завжди є виправдання своїх вчинків. Але від цього ситуація не
міняється, я не хочу, щоб мої сини бачили те, що ти витворяєш. Я буду з
ними в їхньому домі поки Тімур не одужає.
- Ні, не треба так, поїхали разом, заберемо дітей сюди, вилікуємо Тімура і
будемо тут всі разом до закінчення карантину. Якщо після цього будеш
мати бажання поїхати звідси, то поїдеш, але в карантин не треба, я не
хочу, щоб з тобою щось сталося.
- Добре, поїхали заберемо дітей, швидше.
Ми заїхали за хлопцями, вони сіли в машину і ми помчалися в Рай-Оленівку.
Тімуру виділили окрему кімнату, в яку Микола не мав права заходити, поки




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше