Вижити В КоханнІ

15. Пішки до Києва.

Наступило 1 травня. До нас в гості приїхала Вовина сестра Алла разом зі своїм
чоловіком Ігорем та сином Тимуром, який був молодший від моїх хлопців на
шість років. Ми посиділи за столом на подвір'ї, потім всі разом двома
машинами поїхали на озеро ловити рибу. З озера ми повернулися додому, діти
бавилися з маленькими гусенятами. Вова просив дістати пляшку коньяку, яку я
заховала в той день, коли він мене заніс з сусідньої ділянки на руках до сходів
нашого будинку. Я відмовила. Його сестра теж висловилась проти вживання
алкоголю. Ми спілкувалися до вечора. Ігор, Алла та їх син Тимур ввечері
поїхали в Харків додому. Діти пішли спати. Ми з Вовою залишилися на подвір'ї.
- Ну будь ласка, давай трошки вип'ємо, і підемо спати, - просив мене Вова.
- Ні, ми домовлялися, що спиртного та наркотиків в нашому житті більше
не буде.
- Сьогодні такий день гарний, і свято.
- І ти хочеш такий гарний родинний день зіпсувати?
- Ні, я зовсім трошки, і навіть музику не буду вмикати.
- І о десятій годині підеш спати? Не будеш до ранку двіжувати?
- Обіцяю, без музики і о десятій годині йдемо спати, можеш забрати мій
телефон.
- Якщо ти вже не можеш без цього, то пий, я не буду, я піду поприбираю
посуд та ляжу відпочивати. Пам'ятай, без музики та о десятій баїньки, -
відповіла я йому, дістаючи ту кляту пляшку та забираючи його телефон з
собою, щоб він не вмикав ту кляту музику і не відлітав в ту безодню, з
якої мені важко його повертати.
У мене вже не лишалося сил стримувати те, що насувалося, і я, розуміючи, що
знов нас чекає якась біда, пішла на другий поверх в спальню. Діти спали в
кабінеті на матраці.

О десятій годині Вова не пішов спати. Я виглянула у вікно.
- Рідний мій, вже минула десята година, закінчуй.
- Зараз, - відповів він.
Пройшло пів години і я почула, як він заходить в дім. Невже таки все минеться?
- подумала я. Але ж ні. Він піднявся у спальню, ввімкнув світло.
- Дай мені мій телефон, - сказав Вова.
- Ні, не дам, ми домовлялися, що більше так не буде, - відповіла я.
- Я кажу дай! - почав звіріти на очах Вова.
- Коханий, будь ласка, не руйнуй те, про що ми разом мріємо.
- От сука, як же ж ти дістала, - кричав він, шукаючи свій телефон в ліжку,
зриваючи з мене ковдру, піднімаючи подушки, розкидаючи їх по різні
боки.
Я встала та пішла в кабінет до дітей, де пробула до ранку. Не знаю що в цей час
робив Вова, але коли ми з дітьми прокинулися, то побачили, що він так і не
спавши сидів на кухні та слухав свою музику. Я почала готувати сніданок.
- Що, прокинулася? - злісно спитав він у мене.
- Так. А що, ти не радий? - відповіла я з сарказмом.
- У тебе дві години, щоб піти звідси.
- Добре, як скажеш, коханий, - відповіла я та вийшла з кухні до дітей в зал.
Коля з Тімур все чули. Вони були здивовані такому повороту подій, оскільки
вчора вони засинали, не знаючи про продовження гарного дня.
- Мам, ви знов посварилися? - спитав мене Микола.
- А ти не бачиш? - відповів йому Тімур питанням на питання.
- Блін, ну скільки можна? - розчаровано сказав Коля.
- Я думаю, що цього разу все востаннє, збираємося та їдемо звідси, -
відповіла я.
- Куди? До тата? - спитав Тімур.
- Ні, ви ж знаєте, що я з ним посварилася, поїдемо до мого друга в кемпінг
під Києвом, він давно вже запрошував разом з вами, побудемо у нього
тиждень-два, а там вирішимо.
Ми почали збирати наші речі. Вова бігав по кімнатах, кричав, що я дура, що
нам нема куди йти, що всюди карантин і тому ми маємо залишитися у нього
вдома, а він кудись має поїхати. Але ж він своє слово сказав, у мене було дві
години, щоб піти звідти. Ми зібралися, я піднялася на другий поверх, де
написала на аркуші ту клятву, яку ми давали один одному кілька днів тому
“Клянуся, ти мій єдиний, назавжди, крім тебе нікого ніколи не буде” і дописала
“Але й тебе вже немає”, та залишила цей “документ” під книгою, яка лежала на
комоді. Коли ми вийшли з будинку та попрямували на вулицю, Вова вийшов за
нами, сів в машину та поїхав поруч з нами.
- Ви куди? - питав він у мене.
- Яка тобі різниця? Ми вклалися у відведений для нас час. Що тобі не дає
спокою? Лишися нас, - відповіла я, йдучи з дітьми по вулиці з речами.
- Давайте я вас підвезу, кажи куди.
- Тобі не треба знати куди ми прямуємо, а підвезе нас якийсь попутник.
- Мамо, давай він нас до окружної дороги підвезе, а там ми вже якось самі,

- запропонував Тімур.
- Добре, сідайте в машину.
Ми сіли у Вовину автівку.
- Куди їхати? - спитав він.
- До окружної, - відповіла я.
- А далі куди?
- А далі ти нас висадиш і ми поїдемо самі.
- Дура, нащо ти це робиш?
- Лікуй свою шизофренію, любий, а ми якось поживемо спокійно, без твоїх
американських гірок. Зупини тут, ми виходимо, - сказала я на виїзді на
окружну.
Вова зупинив авто, ми з дітьми вийшли та перейшли на протилежний бік
дороги і попрямували у напрямку Києва. Вова поїхав за нами. Зупинися біля
нас, вийшов з машини, підійшов до Миколи та дістав з кишені спортивних
штанів гроші і дав їх моєму сину.
- Ось, це вам, - сказав він, повертаючись до автівки.
Ми йшли по узбіччю дороги, а Вова повернув у бік Харкова та поїхав у
невідомому напрямку. Ми з хлопцями дійшли до автобусної зупинки “Коротич”,
на якій присіли на лавочку.
- Ма, а як доїдемо до Києва? Транспорт не ходить, машини теж майже не
їздять. Може подзвониш комусь зі своїх знайомих, може хтось буде їхати
в тому напрямку? - сказав Микола.
- Так, зараз зателефоную.
Я подзвонила своєму знайомому Владу, який живе у Люботині.
- Влад, привіт! Ти зараз в Харкові?
- Так, привіт. А що?
- Я з дітьми зараз на трасі на зупинці в Коротичі, ми хочемо поїхати в Київ,
подумала, може ти будеш десь кататися по країні і разом вирушимо.
- Я в самому Харкові, буду ввечері вдома. Якщо зачекаєте, то щось
придумаємо.
- Я наберу тебе, якщо не знайду інших варіантів.
Закінчивши розмову з Владом я прораховувала різні варіанти нашої подорожі.
Траса була безлюдною і варіант доїхати попутними машинами відпав. Я
вирішила подзвонити Марусі та відвезти дітей до дому їхнього тата, щоб не
мучити їх.
- Марфо, привіт. Ми з Вовою знов посварилися, і думали з дітьми поїхати в
Київ, але я бачу, що поки це неможливо здійснити.
- Ви де?
- В Коротичі.
- Де це?
- Їдеш на Рай-Оленівку, проїжджаєш прямо і за заправкою праворуч
автобусна зупинка.
- Чекайте, я вас заберу, - відповіла Маруся.
Ми чекали Марусю хвилин сорок. В цей час діти грали в ігри на своїх
гаджетах, а я дивилася стрічку Фейсбуку, в надії побачити, що хтось зі




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше