Лист з Куейко, Техас. Дивні справи...

- Я так зрозуміла, летючі тарілки тут зустрічаються частіше, ніж зелені луки. – Даян намагалася сховатись у тінь, яка вислизала у всі щілини.

Потяг тягся помаранчевою пустелею. Переліт з Нью-Йорка в Даллас, а потім поїзд до Куейко, і ось ми були в дорозі вже дев'ять годин.

Паркер намагався щось читати, а ми дивилися у вікно і робили припущення, які таємниці можуть чекати нас в Куейко.

Повітря пливло, розмиваючи горизонт. Тремтіло на тлі кам'яних та піщаних кар'єрів, парочки дерев, що загубилися серед безкраїх просторів із випаленою травою. Там було царство ковили, жорстколистих чагарників та перекотиполя.

За вікном була досить неприваблива рослинність. Величезні кактуси каламутно зеленого кольору і в пилюці були покриті павутинням, з якого стирчали колючки і лазили комахи.

Незабаром здалося якесь поселення, готель та табличка з вказівником напрямку до Х'юстона. Букви так і хотіли злетіти лахміттям зі старого іржавого заліза.

Паркер нарешті відірвався та приєднався до нас.

– Оу… – сказала Даян, схопившись за сидіння.

- Що таке? - Запитав Паркер.

- У мене сидіння хитається...

– Серйозно?

Замість відповіді Даян показала цвях.

- Ти скоро рознесеш усю залізницю.

- Не хвилюйтесь, у нас ще є Дамба Рузвельта, - сказала Даян.

Чи то спека подіяла на нас, чи втома, але всі замовкли. Я дивився у вікно.

Нарешті безмежна дорога втішила нас довгоочікуваною зупинкою на нашій станції. Ми взяли свої рюкзаки, Даян одягла капелюха, і попрямували до виходу, залишаючи душні вагони.

Нашому погляду відкрилася жвава вулиця, де на парковці серед машин та мотоциклів стояли вози.

- Нас зустріне Харві?

– Ні, має приїхати його племінник.

– Зайдімо до якогось бару, купимо щось холодне, я вже не можу. - Запропонувала Даян

І ми вирушили в тінь найближчого бару. Аж раптом почули гучну музику з машини, що під'їхала до паркування.

З неї вийшов молодик, років двадцяти шести, у джинсах та футболці. На вигляд могло здатися, що він чимось незадоволений. Він глянув на нас. Паркер пішов у його бік.

– Перепрошую, Марку? - Поцікавився Паркер, підійшовши до нього

- А ви містер Паркер? – хлопець подивився на професора так, ніби то була двадцята зустріч за день.

- Так все вірно.

Добрий день. Мій дядько надто зайнятий, тому вас зустрічаю я.

Тейлор хотів щось сказати, але промовчав. Потім він обернувся до нас:

- А де міс Джонсон?

- Я вже тут, - вигукнула вона, виходячи з бару, з лимонадом у руках.

Ми сіли у машину. Після незручної паузи, Марк обернувся:

– Їдемо?

– Так, їдемо.

Водій явно не хотів з нами розмовляти.

І одразу нас відкинуло назад. Не встигла Даян сказати щось із приводу швидкості, як заграла гучна музика.

Ми просто божевільні залишали місто, повітря, що плавилося, врізалося у вікна.

– А куди ми їдемо? Хіба не у місті? - Сказав Паркер, намагаючись перекричати музику.

– Нам їхати хвилин з двадцять.

Даян підняла брови:

– За цей час у нас морди будуть наче піци.

- Твоя машина? - Запитав Паркер

- Звісно.

- А чим ти займаєшся?

– Працюю на фермі та в ресторані.

–  Займаєшся кіньми?

- Можливо.

- Це ти за них купив тачку?

- Ні, Бенді взяв.

– А хто він такий?

– Він організатор місцевих перегонів. Наші коні беруть участь там. Нещодавно відкрив бар.

- Крута машина. – сказав я.

- А мені більше подобається Форд Раптор, - сказав Білл. – я хотів би собі таку. А ти?

- Не знаю. Напевно – Теслу.

- О, це так, Тесла крута.

Хвилину ми їхали мовчки, виїжджаючи з містечка назустріч жовтим просторам, що виднілися, і трасі, що біжить до підніжжя гористих пагорбів. Зрештою, останні будинки залишилися позаду. Ми їхали степом.

– А ви типу історики? - спитав Марк.

Паркер зітхнув:

- Так типу того.

– І що розкажете?

Паркер підняв брови.

– А що тебе цікавить?

- Це правда, що Елвіса Преслі викрали прибульці?

– А тобі як здається?

…За час їхньої розмови прозвучало стільки конспірологічних версій, скільки можна згадати за один раз.

А що Кеннеді вбив Мерилін Монро? – намагався перекричати музику Марк.

- Ти про ту версію, що він задушив її?

- Так, вона пригрозила йому розповісти деякі секрети, почала кричати, а він закрив їй обличчя подушкою. А коли з'ясувалося, що вона вже не дихає, то зрозумів, що треба вимітатися.

- Тебе, правда, все це цікавить?

Нарешті Тейлор запитав про Харві Вілсона.

- Ні, звичайно, він лише мій дядько

- А що таке?

Даян трохи нахилилася до нас з Біллом і тихо сказала:

- Він упевнений, що хоче продовжувати розмову? Я б не стала.

– Не знаю, – відповів Марк. - Бо він дивний. Його цікавить лише копатися у старих книгах. А користі від цього...

- А ти не думав, що це може бути серйозною справою?

Марк подивився на Паркера оцінюваючим, трохи байдужим поглядом.

– А ще він вважає мого прародича тупим дурнем. Хоча це його батьки воювали проти конфедератів.

- Серйозно?

– Це й не дивно. Ми у Техасі. – зауважила Даян.

– Нам ще довго їхати? - спитав Білл

–  Є ще.

- Взагалі, якщо дивитися круто, Лінкольн заслужив на смерть. Він перший розпочав війну.

Даян здивовано підняла брови, намагаючись стежити за перебігом розмови.

- Лінкольн виграв війну. - сказав Тейлор - але це було зобов'язанням Батьків - Засновників.

– Я думаю, що люди самі прийшли б до того, що раби – це минуле століття. Вже тоді про це починали всі думати. - Сказав Марк.

– Суспільство змінюється завдяки чиїмось конкретним діям, які задають нову планку. – сказала Даян. - Є несправедливість, і її потрібно вирішувати. Інше питання, що війна на той час була розв'язана трохи з інших причин.