Факшторм та жовті автобуси

Я ніби на чортовом колесі.

В одну хвилину я

на вершині світу, а в іншу – на дні.

К/ф «З любовью, Саймон»

Коли довго живеш серед людей,

які чогось не роблять, починаєш думати,

що і сам не можеш...

Джейкоб Стоун. Т/с The Librarians

Усе, що я зрозумів за останній час так це те, що життя – суцільне розчарування. Ось і сьогодні, я прокидаюсь від криків. Сонячне світло з вікна яскраво освітлює кімнату, падаючи променем на постер “Дивовижних історій” – серіалу про НЛО. Поруч висів постер «Анчартед», та кадри з різних фільмів, роздруковані мною. Дивно, але мене досі ніхто не чіпає. Встаю та чую, як батьки сваряться у вітальні:

– Ти хоч раз можешь сам щось приготувати? Я вже втомилася сама дивитись за Дэнні та Робін (це мої молодші брат та сестра), вони мені мотають нерви, посиди з ними хоч раз!

Мій погляд падає на столик, на якому лежить книга про Гарі Потера.

О ні, як я міг забути!

Та швидко ховаю книгу у шафу.

Це вони ще Білі Айліш не слухали...

– Попроси Джима, він все одно нічим не зайнятий! Нехай хоч з дітьми посидить. А мені потрібно займатися ремонтом.

– Ти постійно зайнятий ним, як не в пристройці, так у Роббінсів. А в моїй кімнаті не можешь шафу відремонтувати! Я не хотіла цих переїздів, я вже й так від всього втомилася!

Поки вони з'ясовують відносини, в мене є трохи часу. Хоча вдома постійно якісь проблеми, все ж це краще, ніж будні у школі. Нещодавно ми переїхали, і в новій школі у мене так і не вийшло завести друзів. Окрім Білла, та й то, ми познайомились із ним кілька днів тому, на кастингу в сітком, який обоє не пройшли.

В той день я вбіг до наповненого людьми коридору, збираючись покинути будівлю.

І як мені тільки в голову прийшло йти на цей кастинг? На головну роль! Про що я тільки думав? Якщо я боюсь навіть з кимось познайомитись! Як я буду знаходитись в центрі уваги? Постійно усміхатися, бути об'єктом бажання, давати інтерв'ю... Ні, це була помилка. Я завжди хотів знятись у кіно, але коли дійшло до проб... Навкруги повно підлітків, схожих на мене, та майже кожен з них краще та симпатичніше. І напевно, вже точно успішніше...

І як я перемагатиму, якщо я вже тікаю?

На сходах я побачив хлопця з нашої школи. У синій кофті з канадським прапором. Акуратно причесаний, з трохи розгубленим виглядом. Однак, помітивши мене, він змінився в особі, і явно пізнавши мене.

– Привіт, – сказав він, – не підкажеш, куди пройти? Я трохи запізнився, сподіваюся, ще можна домогтися

– Так, звичайно. – Відповів я, несподівано для себе, і пішов із ним назад.

Він зовсім недавно перевівся до нас до школи і навчався у паралельному класі. Я навіть не знав, як його звуть. Загалом він виглядав порядним і привабливим. Уважний погляд, дружня посмішка.

– Ти вже пройшов? – Запитав він

– Е... ні. Я збирався вийти на кілька хвилин.

– Ти довго тут сидиш?

– Ні, тільки прийшов.

– Багато людей?

– Ну… Вистачає…

Ми зайшли в коридор із півсотнею підлітків, схожих на нас. І присіли. Я глянув на нього, а він на мене. Незграбна пауза.
– До речі, я Білл.

– Джим. Приємно познайомитися. А чому ти перевівся?

– Ми поїхали з Ешвіла, у Північній Кароліні. Батьки багато років хотіли переїхати сюди.

– Як гадаєш, хто з усіх цих людей може отримати головну роль? - Раптом сказав він.

Як повз нас проходив хлопець, у червоній олімпійці. Засмаглий і накачений. Зламажене волосся лише доповнювало загальний ідеал. Широка усмішка практично не зникала з його обличчя. Він підійшов до дівчини, яка стояла неподалік нас, і вони обнялися.

– Ну що там? – Запитала вона, – як все пройшло? Майку знімав?

– Ну звісно, ​​знімав! Все шляхом, чекаємо на дзвінок.

І вони пішли. Ми дивилися їм услід.

– Оу, – сказав Білл, – так... я починаю сумніватися.

– Так… – видихнув я. – Я вже хочу звалити звідси.

– Згоден... Гаразд, варто спробувати. Хоча мені теж не по собі.

Того дня кастинг ми не пройшли, але нас покликали знятися у масовці.

А сьогодні ми з Біллом зустрічаємося, щоб... Оу – я дивлюсь на годинник... Так і запізнитися можна!

Швидко і тихо одягаюсь, бо сьогодні я дуже поспішаю! Аби батьки не розлютилися і не передумали мене відпускати...

Відчиняю двері і тихо пробираюся передпокою. Сонячні промені розташувалися по всій підлозі, за рогом у вітальні лаються тато з мамою. Виходить тато. Як завжди, у потрібний момент...

– Джиме, нарешті ти прокинувся. Іди допоможи мамі, я мушу піти

– Але... Я ж казав, що сьогодні не можу! Мені треба їхати, ми ж домовлялися.

Я вже звик так жити. Чим далі і абстрактніше я сприймаю те, що відбувається, тим краще і спокійніше.

Через п'ять хвилин я все ж таки покидаю будинок, майже на бігу зав'язуючи шнурки.

Вже на вулиці помічаю журнал на галявині, неподалік поштової скриньки. Потім заберу.

І ось я, нарешті, сідаю на автобус. Зараз ми зустрінемося з Біллом, а потім на нас чекає захоплюючий світ кіно. Сьогодні наш перший знімальний день у цьому фільмі!

Життя завжди каже тобі: хотіли прикрути. Обов'язково знайдуться люди, які тобі скажуть, що ти не в казці живеш, і що життя – біль. Так, життя розчаровувало мене скрізь, де тільки можна, але я був не з тих, хто так просто з цим погоджувався.

Я знав, що якщо з тобою відбуваються якісь незвичайні речі, то щось неймовірне чекає на тебе.

І я жив з цим очікуванням щодня.