Глава 3. Вероніка

Я ненавиджу рожевий у будь-якому його прояві. Відтоді, коли три зими поспіль мені доводилося ходити в одних і тих же рожевих чобітках. Кілька разів я віддавала їх у ремонт, незліченну кількість разів клеїла суперклеєм із «П’ятірочки», а останньої зими довелося натягувати поверх теплих шкарпеток пакети, щоб не промочити ноги.

Я досі заздрю ​​щасливим сім’ям. Проходжу вулицею, бачу дитину, яка з радісною усмішкою біжить до своїх батьків, і ненавиджу своїх. Батька — за те, що залишив мене так рано, матір — за те, що не змогла зробити правильний вибір і занурила нас у цей бруд.

Я все ще купую в супермаркеті безліч солодощів, на які, бувши школяркою, довго дивилася через вітрини магазинів, і намагаюся зробити щасливою ту маленьку дівчинку, якою я колись була.

Ми були багатими, дуже багатими, наскільки я могла судити у віці десяти років.

До смерті батька.

Мене не посвячували у всі подробиці, та й у тому віці я навряд чи розібралася б у тому, що сталося, але з регулярних багаторічних п’яних промов матері я зрозуміла, що вона не знала, як керувати компанією, і переписала все на свого коханця.

Мерзенний козел, саме так називала його мама, обвів її круг пальця і ​​залишив ні з чим. Декілька дорогих прикрас, шуби, автомобіль, який якимось дивом залишився записаний на неї — ось усе майно, з яким ми залишили триповерховий будинок біля самого моря.

— Я підшукала тобі школу, це, звісно, не ліцей, у якому ти вчилася до цього, але там є секція художньої гімнастики й ти зможеш продовжувати тренуватися, — не знаю, кого вона намагалася заспокоїти в ту мить, мене або себе, але нові зміни я прийняла з радістю.

Мій тренер Марина Сергіївна волала за будь-якої скоєної мною помилки й ганяла на кожному тренуванні так, ніби я могла мати надздібності.

Я була рада змінити атмосферу і мріяла про те, як прийду в новий клас і подружуся з усіма, але вийшло зовсім навпаки.

Постійні проблеми з грошима, часті запої матері, одяг, з якого я раптово виросла, і відсутність батьківської любові змушували мене плакати щоночі й просити тата, який наглядав за мною з небес, допомогти пережити все це й подарувати нам нормальне життя.

Я не ходила на дні народження однокласників, жодного разу, хоча дуже хотілося опинитися за святковим столом і хоча б на годину забути про те, що нас виселяють із невеликої квартирки в дев’ятиповерхівці через несплату оренди.

Мама продала автомобіль, шуби, прикраси й навіть мої золоті сережки, позичала гроші в старих друзів, але через те, що зовсім не вміла заощаджувати, звикла жити на широку ногу й намагалася перед подругами вдати, що в неї, як і раніше, усе добре, вони швидко закінчувалися.

За рік ми опинилися на вулиці в прямому значенні цього слова. Єдине, на що вистачило грошей — двадцять квадратних метрів у старому двоповерховому будинку, де навіть взимку не було гарячої води.

Я й досі люблю літо. У цей час ностальгія накриває мене з головою, я йду на громадський пляж і подовгу дивлюся на продавців кукурудзи, згадуючи, як сама щоліта, натягнувши кепку якомога нижче на обличчя, щоб мене ніхто не впізнав, йшла вздовж пляжу й горланила:

— Ку-ку-ру-дза-а, гаряча ку-ку-ру-дза-а!

Влітку можна було гарненько заробити. Чотири дні на тиждень я смажилася на сонці, бігаючи від одного боку пляжу до іншого, решта три — продавала холодний квас біля входу на ринок. За вторговані гроші я купувала шкільне приладдя і сплачувала за рік наперед наше соціальне житло. На щастя, це було лише чотири сотні гривень на місяць за невелику кімнату із загальним санвузлом ще на сім сімей, і до наступного літа я могла бути спокійною, що нас звідти не виселять за несплату.

Зараз, згадуючи минуле, мені так хочеться обійняти ту маленьку дівчинку, яка щоразу дорогою зі школи зривала оголошення про роботу зі стовпів і мовби ненароком залишала їх то тут, то там в кімнаті, сподіваючись, що мати зацікавиться одним із них і вирішить узяти себе в руки.

Але час минав і нічого не змінювалося. Матір часто зникала ночами, від неї тхнуло спиртним, і всього за кілька років із молодої доглянутої платинової блондинки вона перетворилася на неохайну гладку жінку з жовтими зубами.

Зараз, стільки років потому, я розумію, що в неї була депресія, апатія і, швидше за все, навіть нервовий зрив, який згодом переріс у психічний розлад, але це не виправдання тому, що вбита горем (чи то через смерть батька, чи то від втрати статусу), вона опустила руки, начхавши на наші з нею життя.

Я розумію її як жінку, втратити все й одразу, бути зрадженою коханим — це нелегке випробування, але я не розумію її як матір. Заради майбутнього своєї дитини я б зробила все, що завгодно, й точно не співала б пісні ночами на кухні в компанії незнайомців замість того, щоб спробувати знайти роботу й налагодити своє життя. А ще краще — залучити всі свої дружні зв’язки, щоб повернути те, що за правом належить нашій сім’ї.

Я досі не розумію, що коїлося в її голові, та й тепер уже ніколи не дізнаюся, але на ту мить я щосили вводила в оману вчителів, що я із забезпеченої сім’ї й вдома в нас немає жодних проблем. Щоразу, коли мою матір викликали до школи, я брехала, що вона у від’їзді, а я залишилася з нашою хатньою робітницею, тому ніхто не зможе прийти. Якби вони дізналися, як я живу насправді, безсумнівно повідомили б у службу опіки — і мені довелося б жити в дитячому будинку.