Глава 12. Вероніка

Всупереч моїм побоюванням, тиждень минає спокійно. Декілька тренувань із художньої гімнастики з новим тренером, три зміни в клубі (хоч я й побоювалася зустріти там тих відморозків, але вони, схоже, забули про мене) та багато домашніх завдань, які я не встигала робити через насичений графік.

Оля влаштувала мені бойкот, але швидко здалася, зрозумівши, що Соловйов мною не цікавиться. Ми з Ромою повністю ігнорували одне одного, ніби й не було тієї ночі.

Не брехатиму, що вечорами я не позирала в телефон, сподіваючись побачити якесь повідомлення від нього. Навіть якщо там і будуть написані всілякі гидоти. Адже записав мій номер для чогось. Мені бракувало наших пікірувань, не вистачало емоцій та адреналіну. Але Рома не писав, ніби мене і справді не існувало в його житті. Так само сидів за останньою партою, свердлячи мою потилицю своїми лисячими очима.

— Бачили, що з’явилося в «Зберігачі таємниць»? — вигукнула Оксана, застигши з телефоном у руках посеред аудиторії.

— Гей, ми ж домовилися не зазирати туди! — подав голос Рома.

— Облиш, там можна дізнатися про останні новини академії, — Оля потягнулася за своїм мобільним, і в приміщенні на кілька секунд запанувала мертва тиша.

Усі, як за командою, дістали телефони й із усмішкою на губах почали щось читати.

— Брудні плітки там, а не новини, — буркнув Соловйов, але не витримав і теж поліз у мережу.

Я не знала, що таке «Зберігач таємниць», тому повернулася до повторення матеріалу, за яким мав бути тест, але з цікавістю позирала на інших, чекаючи якихось пояснень.

— Усі чули про уподобання Малишева? Про його потяг до молоденьких студенток і про те, як він пропонує їм відпрацювати перепустки й хороші оцінки з іспитів? Чи це правда, вам розповість «Зберігач таємниць». На фото нижче ви побачите, як Малишев заходить до готелю, де милується вивіска «Три години за 399 гривень», а за кілька хвилин слідом за ним заходить студентка четвертого курсу. Збіг? Не думаю. Тому що рівно за годину двадцять виходить розпатлана студентка, а за годину тридцять дві — викладач. Хто ще хоче закрити екстерном предмет у Григорія Олексійовича, просто натякніть йому! — виразним голосом, наче він диктор новин, прочитав Женя. — Чорт, можна я теж буду преподом?! Тепер мені здається, що це найкраща професія у світі!

— Слухайте, а це не Барінова на фото? У неї, здається, сарафан такий самий є.

— Та ну-у-у, Барінова?

В аудиторії почалося гучне обговорення новини, а я все ж не витримала й полізла в соціальну мережу, щоб знайти цей «Зберігач таємниць». Плітки я, звісно, не любила, але жіночу цікавість ніхто не скасовував.

Пошуки перервав дзвінок і поява Сергія Петровича. Він був похмурим та нервовим — напевно, новини дійшли не лише до студентів, а й до викладацького складу.

— Сідайте. Сьогодні пишемо тест, наприкінці пари я роздам завдання для курсових робіт, бажано не зволікати з ними й здати до Нового року. Знаю, вам здається, що попереду ще більш ніж три місяці, але повірте, зогледітися не встигнете, як мине час, а курсові ще не готові. Так, прибираємо все з парт, залишаємо тільки аркуш і ручку.

Я ненавиділа контрольні, самостійні, тести — та все, що було пов’язане із самостійним вирішенням завдань і відповідями на запитання без допомоги підручників та інтернету. І не те щоб я була дурною, ні, просто погано запам’ятовувала матеріал. Ще зі школи. У моєму житті багато серйозніших проблем, ніж чергове завдання із трьома варіантами відповідей.

Я пробігаю очима по запитаннях, пишу на позиченому аркуші цифри від одного до тридцяти й намагаюся зрозуміти, який правильний варіант. Пишу літеру, потім вагаюся, перекреслюю все й починаю заново.

Відчуваю, як у кишені починає вібрувати телефон, обережно дістаю його та ховаю під партою, молячись, щоб викладач не помітив і не вирішив, що я списую.

«1.в, 2.а, 3.а, 4.б…»

Мої очі розширюються від подиву. Соловйов надіслав мені правильні відповіді?

Повертаю голову в його бік, але той уперся поглядом у завдання й жодного натяку на те, що саме він вирішив допомогти мені, крім того, що відповіді прийшли з його номера.

А ще помічаю, що він помінявся із Женею місцями. Сидів біля проходу, а тепер біля вікна. Навіщо? Щоб отримати той самий варіант тесту, що й у мене?

Звіряю його відповіді зі своїми, не до кінця вірячи, що це саме ПРАВИЛЬНІ варіанти, але коли знаходжу в себе кілька помилок у відповідях, у яких сумнівалася, уже без сумніву переписую решту десять.

Серце б’є, як шалене від страху, що Сергій Петрович спалить мене, й лише коли біля останнього питання швидко виводжу «А», розслабляюся й пишу у відповідь замість спасибі — «навіщо?»

Тому що я не до кінця розумію, навіщо він допоміг мені? Навіщо пересів і чому взагалі раптом згадав про мене?

«Тому що зі школи пам’ятаю, що з мізками ти не товаришуєш», — приходить у відповідь.

«Ідіот».

«Ідіот, з яким ти цілувалася».

«Я була не в собі».

І навіщо тільки виправдовуюсь?

«Читав десь статтю, що коли людина п’яна, то говорить і робить те, що бажає найбільше на тверезу голову. Тож…»