Розділ 2. Університет і знахідка. Початок кінця?

— Давно я не був в університеті... — я озирнувся по сторонах.

На вже позеленілій весняній траві тут і там групками сиділи студенти. Хтось читав, хтось їв, а хтось — займався.

Корпуси LSE були виконані в класичному стилі зовні, та в стилі хай-тек всередині.

І що я тут роблю... — я знову обвів поглядом групки студентів на траві, але серед них не було знайомої білявої маківки.

Прийшов шукати дівчину, імені якої не знаю... Зовсім з глузду з’їхав. Може, нова комбінація препаратів викликає це нав'язливе бажання йти туди не знаю куди, шукати того, не знаю кого?

Потрібно буде обов'язково проконсультуватися з координатором моєї терапії... Хоч я і читав про побічні ефекти нових препаратів, можливо сама комбінація...

Раптово я відчув дотик до плеча.

— Vladislav, I'm glad to meet you, — мені посміхнувся високий кремезний чоловік, один з моїх вчителів. — You're just in time. Today we choose mentors for first-year students.

Вчитель сказав, що радий мене бачити бла-бла-бла і що сьогодні вони саме обирають менторів для студентів першого курсу.

Я авжеж вирішив сказати йому, що навчаюся за інндивідуальним планом, майже не буваю в універі і тому не можу нормально допомогти якомусь новачку:

— Mr. Black, you know my situation, I can not become a good mentor, because I have not possibility to attend all the classes and have proper social university life, — я подивився за спину вчителя і побачив там те, що змусило серце битися швидше.

Блондинка помітила, що на неї дивляться, і підняла на мене свої сірі очі.

Plane? — запитала вона самими губами.

Я лише кивнув, проте викладач розцінив цей жест по-своєму.

Реально? — в шоці подумав я. — Це не могло бути так просто...

— I’m glad you accepted this proposition. You can walk around and choose anyone you like! —викладач ляснув мене по плечу і швидко пішов.

— Be my senior, — сіроока блондинка незрозуміло коли встигла підійти майже впритул до мене.

Сама захотіла, щоб я був її ментором... Що ж за день такий...

— Hah? — я трішки здивувався. — Are you sure? I'm not often here or in campus, I rent a flat and study by individual plan...

— Oh, sorry... — блондинка опустила голову. — I am not very sociable and I was so glad when I saw you, I do not know why... — вона усміхнулася. — But really you do not have to.

Я одразу вловив знайомий акцент, хоча його й майже не було.

— Your accent sounds familiar... Where are you from?

— Ukraine, and you?

— Теж, — я посміхнувся. — Не віриться, що я можу говорити тут не англійською з кимось окрім Олі.

— Класно. — блондинка посміхнулася у відповідь, однак раптово трохи присіла і, присунувшись до мене майже впритул, зашепотіла. — Чорт, він мене зараз знайде.

— Хто? — здивувався я.

— Мій колишній, — дівчина зітхнула. —  Мене з гуртожитку вигнали ще два тижні тому, але я літала до Німеччини і так і не вирішила проблему з житлом. Ну а він звичайно ж хоче, щоб я пожила у нього, — плутано торохтіла блондинка. — Найстрашніше, що якщо не знайду житло, то доведеться йти до нього. Не можу більше у батьків грошей просити, вб'ють мене, всього місяць навчання пройшов... Чорт, він сюди йде, допоможи...

— Саша! — кароокий брюнет підійшов до нас. — Чого ти ховаєшся за цим старшекурсником? Підемо додому! Не будеш же ти й справді на вулиці жити?!

— Кирило... — блондинка інстинктивно стиснула рукав мого піджака.

— Саша тепер моя підопічна і вже погодилася переночувати в... моєї сестри, — встряв у розмову я, кажучи якусь маячню. — Звичайно, до тих пір, поки не відновиться в гуртожитку. Хіба не для такої взаємовиручки існує ця програма старший-молодший? — останню фразу я адресував блондинці, а не її колишньому.

— Клас! — блондинка обійняла мене за шию і прошепотіла. — Дякую.

— Дура, – сказав Кирило. – Все одно сама потім приповзеш, – після цих слів він усміхнувся і пішов геть.

— Спасибі, що при ньому так сказав... — блондинка трішки відсторонилася. — Але ти не зобов'язаний, я розберуся з цим і сама...

— Невже ти думаєш, що я дозволю тобі жити на вулиці? — я задоволено посміхався. — Ти ж і справді тепер моя підопічна.

— Але ж ти не хотів брати участь в програмі... — здивувалася блондинка. — Я чула, як ти відмовлявся.

Вона зовсім дитина... — я важко зітхнув. — І що мені з нею робити?

— Ось бачиш, зовсім спохмурнів... — блондинка трохи надула губи. — Я не маленька. Сам розберуся.

А я раптово розсміявся.

Зовсім дитя... І це дитя мене так зацікавило, що я не міг ні про що думати, крім цих сірих очей і світлого волосся? Який кошмар... Ось вона, нестача сексу... Кошмар. Дожили.

— Гей, ти чого? — вона потрясла мене за плече. — Припини, це не смішно!

— Ти зовсім дитя, — вже вголос сказав я. — Пішли за речами твоїми.