Розділ 7. Ти все правильно зробив.

— Владе, — дівчина ошелешено дивилася мені в очі. — Ти все правильно зробив. — вона обійняла мене за плечі. — Їй так буде легше тебе забути. Якщо вона буде думати, що ти і я...

Тримай мене... — подумав я, зариваючись обличчам в її волосся. — Я так хочу побігти за нею прямо зараз. Не пусти мене, благаю. Це ж лише половина плану, а я вже на межі...

— Ти все ж розкажеш її батькам? —  спитала Оля після недовгої паузи.

— Так, по-іншому ніяк. — я сумно посміхнувся. — Думаю, коли вони дізнаються, то заберуть її за тридев'ять земель в тридесяте царство і тоді вона вже точно буде в безпеці.

— Не думала, що ти так швидко з цим покінчиш... — вона погладила мене по голові. — Ти справді її...

— Не говори цього, будь ласка, — я притиснув дівчину до себе. — Я люблю тільки тебе. Ми з тобою будемо разом, до самого кінця.

— Так, — вона знову усміхнулася. — До самого кінця. Іди, — вона подивилася мені в очі. — Змусь батьків забрати її.

— Олюь, ти ж знаєш що я і справді люблю тебе? — я поцілував її в лоба. — Я подзвоню тобі після розмови.

Після цього я вийшов з лікарні.

Благо, взяти номер телефону матері Саші виявилося дуже легко: блондинка не стежила за тим, куди кидає телефон, а її пароль був такий само простий як і вона сама...

— Владе, Ви хотіли зі мною поговорити? — красива світловолоса жінка в кремовому пальті посміхнулася мені.

— Так, — я кивнув. — Я люблю вашу доньку і тому хочу, щоб вона жила далі. Я серйозно хворий, ВІЛ. Вона про це знає. Сам я намагався і залякати її, і виганяти з квартири… Чого тільки не робив, але вона завжди повертається. Вона теж любить мене. Але це може для неї погано скінчитися. Ні, я звичайно ж не збираюся наразити її на небезпеку зараження моєю хворобою… — я похитав головою. — Але все ж, краще вона запам'ятає мене таким, більш-менш здоровим на вигляд...

Останній раз в Німеччині мій прогноз сильно погіршився і мені, ймовірно, залишилося не так багато як я думав раніше.

— Хлопчику мій… — жінка взяла мене за руку. — Мені дуже шкода.

— Подбайте про неї, прошу. Їй напевно буде дуже погано, — я заглянув їй в очі. — Вибачте мене будь ласка. Я сам винен. Я побачив її в літаку і... — я посміхнувся. — Потім я шукав її, хоча знав, що не варто. Виявилося, що ми разом вчимося... І ми зустрілися поглядами, прям як в дурній мелодрамі. А потім їй виявилося ніде жити... І тут з’явився цей Кирило... Я повинен був дозволити йому забрати її, це було в моїх силах, — я кивнув на підтвердження своїх слів. — Але я навпаки показав Саші, що вона повинна сама вирішувати, як будувати свою долю... Я зробив видимість, що це її вибір, хоча сам зробив все, щоб вона залишилася жити у мене, — я сумно усміхався. — Це був напевно кращий місяць в моєму житті. Не бійтеся, між нами нічого крім поцілунків не було... — поспішив запевнити я її. — ВІЛ через поцілунки, посуд, спільну ванну кімнату не передається… Я звичайно мав і цього уникнути, але не зміг. Мені дуже хотілося бути з нею, хоч трохи, дізнатися, як це...

— Ти такий молодий, але такий мудрий... — її очі сяяли від сліз, вона трохи стиснула мою руку. — Ти... Ти ж міг не говорити нам нічого і ми б просто поїхали... Але...

— Саша благала мене так і зробити, — я сумно посміхнувся. — Але ми з Олею все обговорили і придумали план. Сьогодні в лікарні ми розіграли сценку, в якій я з Олею в абсолютній ідилії. Я сказав при Саші, що у мене немає нікого дорожче ніж Оля. Я обіймав її і говорив ці слова, та очі зраджували мене. Якби вона підійшла — розгадала б наш фарс, але слава Богу, вона зрозуміла все так, як я і планував, і тепер, якщо ви її заберете, вона навряд чи спробує повернутися.

— Ти правда хочеш цього? — жінка заглянула мені очі.

— Краще нехай вона зараз посумує від того, що її серце розбили, ніж потім, коли я буду повільно вмирати, її серце буде так само повільно і болісно розриватися на шматки разом зі мною... — я опустив очі. — Вибачте мене будь ласка, я не повинен був взагалі до неї підходити.

— Цікаво, чи любив мене мій чоловік коли-небудь так само, як ти любиш нашу доньку... — жінка приобійняла мене. — Але знаєш, якщо виявиться що Саша любить тебе так само, як ти її, то ніякі твої плани не спрацюють.

— Вона дуже наївна і проста. Ви б бачили, як легко вона повірила у мою любов до Олі, — я сумно посміхнувся. — Мене це навіть зачепило... Вона не намагалася нічого з'ясувати. Хоча... І слава Богу.

Якби вона підійшла до мене... Все пішло б прахом.

— Чим хвора твоя подруга? — перевела тему блондинка.

— Проблеми з серцем, — я зітхнув. — Гостра серцева недостатність. Вона в черзі на трансплантацію, однак за операцію не хочуть братися ніякі хірурги — занадто поганий прогноз.

— Ось, — жінка дістала з гаманця візитку. — Це — найкращий американський хірург, мій приятель і боржник. Я подзвоню йому завтра вранці і попереджу, що йому зателефонує людина, якій він повинен віддати мій борг. Він зробить для твоєї подруги все, що від нього залежатиме і навіть більше.

— Але... — я здивовано дивився на жінку. — Це ж той самий... Ні, я не можу прийняти це.

— Ти віддав мені доньку, я ніколи з тобою не розрахуюся, — серйозно сказала вона. — І прошу, залишайся на зв'язку. Якщо зміниш номер — повідом мене.