Частина 2. Боротьба радикальними методами. Розділ 11. Brigham and Women's Hospital: прибуття і старі друзі.

I think I'll go to Boston

I think I'm just tired

I think I need a new town

To leave this all behind.

I think I need a sunrise

I'm tired of the sunset

Hear it's nice in the summer,

Some snow would be nice,

Oh yeah!

Я вийшов з аеропорту Бостон Логан з однією середнього розміру дорожньою сумкою на коліщатках.

Бостон зустрів мене температурою тринадцять градусів нижче нуля, що для міста достатньо низько, враховуючи той факт, що за весь рік тут всього чотирнадцять днів з температурою нижче мінус дванадцяти і вище тридцяти двох.

Вулиці були білі. Я сів у перше ж таксі і дістав свій телефон, набираючи перший номер на автодозвоні.

— Вас турбує новий житель бобового міста... — я посміхнувся сам собі. — Бобів не бажаєте?

— Владе... — голос Олі був трохи сівший. — Рада, що ти добре долетів.

— Як ви там? — майже прошепотів я.

— Все добре, — буквально почув її посмішку. — Саша поки живе в твоїй кімнаті... Це ти її підмовив залишитися зі мною?

— Ні, — чесно відповів я.

— Гаразд, неважливо... Взагалі з нею навіть якось веселіше ніж з тобою.

— Ліки приймаєш? Всього вистачає? І що значить «веселіше»? Мені квиток назад купувати вже?

— Та не переживай... — м'яко сказала вона. — У нас все добре.

— Саша в університет ходить? — поцікавився я.

— Так, але майже кожен день відпрошується раніше, до мене... — Оля видала смішок. — Відчуваю себе принцесою з власною асистенткою, Саша дуже старається. Навіть готувати мені не дає...

— Хоч з тобою може подорослішає... — я зітхнув, але посміхнувся. — Ти підтримай її там, я ж знову її відшив...

Усмішка зішла з мого обличчя.

— До речі, в неї на губі була якась ранка чи щось таке... Намагалася спитати, що сталося, та вона не каже... І я взагалі не розумію, навіщо вона возиться зі мною... Хто я їй? Суперниця чи щось таке?

— Ти її подруга, забула? Згадай, що вона говорила, як тільки переїхала до нас.

— Сказала, що не дасть померти ні мені, ні тобі, — Оля посміхнулася. — Тоді я зовсім не сприйняла її слова всерйоз.

— Все ж, як не дивно, слово ця дитина тримати вміє... — я кивнув сам собі.

— У Німеччині все нормально пройшло? — поцікавилася Оля.

— Так, більш-менш, — я зітхнув. — Інакше б я не полетів у Бостон, сама розумієш. Однак тут буде ще одна перевірка на те, чи вписуюся я в програму... З урахуванням який спосіб життя я вів до хвороби, я можу і не пройти.

— Не вигадуй, коли то було? — обурилася Оля. — За п'ять років все вийшло... Та й в Університетській клініці Ессена тобі робили купу аналізів, там ніхто нічого тобі не говорив про твої грішки минулого! О, Сашо, привіт...

— Вона додому прийшла? У вас же ще тільки перша година дня. Ану дай трубку цій прогульщиці, я зараз їй...

— Саш, Влад тебе кличе... Ось, так…

— Саша, якого біса? — тихо спитав я.

— Поки я не знайду Олі помічницю — не буду відсутня довше, ніж пару годин, — так само спокійно відповіла Саша, я чув, як той кудись йде. — Влад... — трохи тихіше додала вона.

— Що? — майже пошепки перепитав я.

— Я завжди буду на твоєму боці... — брюнетові здалося, що після цих слів Саша облизав губи.

— Знаю. Дякую. — посміхнувшись, я зітхнув. — Пробач мене за той випадок... Я постійно думаю про це....

— Я вже давно пробачила... Ще одразу. Я і сама винна...

— Все одно... Що б ти там не сказала, я не мав права підіймати руку на тебе.

— Досить вже... Ти вже сто разів вибачався. Смски ті... Я взагалі-то вже писала, що пробачила тебе!

— Але це вперше за місяць, коли ми говоримо по телефону, тож я хотів ще раз сказати це... – я на секунду замовк, але Саша нічого не сказала, тож я продовжив говорити. – Як ти? Будь ласка, вчися добре і стеж за собою, Саш.

— Пам’ятаю, пам’ятаю... — вона видала смішок. — Дивись щоб я докторську раніше тебе не отримала! — дівчина витримав невелику паузу, після чого додала пошепки. — Повертайся скоріше...

— Ще не пройшло і місяця як поїхав, а це «радикальне» лікування і зовсім ще не почалося...

— Знаю, — блондинка зітхнула. — У тебе все вийде, ти сильний.

— Дякую, — я посміхнувся. — Побачимося через півроку.

— Так, — тихо відповіла вона. — Я буду чекати.

— Я теж. Бувай.

— Бувай…

Короткі гудки. Ми всього місяць не розмовляли, а я...