Розділ 12. Тим більше стимулу боротися...

— Дімо, я тобі казав там і скажу зараз — я не гей і ніколи ним не був... Я взагалі завжди був проти серйозних стосунків.

— «Був?»... — Діма розреготався. — Значить, з Ольгою покінчено? І хто вона, ця « Саша»? Яка таки уламала тебе на «серйозні стосунки»?

— Та у нас нічого не було, ніяких «відносин», —я взяв себе в руки. — Вона просто маленька неповнолітня дівчинка...

— Ох, так вона ще й неповнолітня, і напевно без ВІЛ... — він присвиснув. — Ну ти даєш, брате... Не бачилися всього півроку, а як багато всього змінилося. І як вона в ліжку? Класно?

— Та не було у нас нічого, серйозно... — я зітхнув. — Вона жила зі мною і Ольгою, ми спали в одному ліжку, але навіть без натяку на секс, у нас була всього пара поцілунків, а зараз вона з Олею залишилася.

— В сенсі? Хіба ці дві кралі не мали ненавидіти одна одну, виривати одна одній волосся і тому подібне? — здивовано запитав Діма.

— Так ні… — я зітхнув. — Ользі зробили пересадку, а Саша залишилася жити з нею, щоб допомагати, бо я терміново поїхав на цю програму... Вони друзі.

— До речі, сюди було практично нереально потрапити, — пошепки сказав він. — Всі тут або мільйонери і крутіше, або люди із крутими зв'язками... Як ти тут опинився? Твої батьки, звичайно, не бідні, але все ж не доларові мільйонери...

— Ну чому... Пару лимонів у них є, але ти маєш рацію і я потрапив сюди не з допомогою грошей. — я зітхнув.

— Значить, зв'язки? — уточнив Діма.

— Подяка матері Саші за те що я її продинамив, — тихо сказав я.

— Круто... — тільки й вимовив хлопець. — А з Ольгою теж ця феєчка допомогла?

— Так, — я кивнув. — Вона дуже багато зробила для мене і Олі, більше ніж будь-хто...

— Так… Відправила тебе на дуже ризикове лікування подалі від її здорової донечки... — прокоментував Діма. — Може, вона тебе так угробити хоче?

— Не думаю. — я похитав головою. — Мені вона здалася доброю і мудрою жінкою.

— Коли здається, хреститися треба, — резонно прокоментував мій друг. — Однак з Ольгою круто вийшло.

— Ти так говориш, ніби ми з тобою тут помремо... — я посміхнувся.

— Досить імовірно, — він кивнув. — Це тобі не ВААРТ. Нам будуть підсаджувати цей кістковий мозок з мутацією гена CCR5 і без неї. А до цього будуть вбивати наш власний кістковий мозок. Страшна процедура, після якої навіть найменша інфекція типу застуди нас вб'є...

— Оптиміст ти все той же... — я продовжував посміхатися.

— До речі, з наступного тижня, коли всі зберуться, будуть робити аналізи і вибирати тих, кому-таки дістанеться цей ген... Ця дуже рідкісна мутація, до якоъ не може приєднатись РНК ВІЛ є лише у 1% людей європеоїдної раси і ці люди не можуть заразитися… Ті, хто отримає ген, отримають реальний шанс, як берлінський пацієнт, пам’ятаєш? Але на всіх того крутого супер-кісткового мозку явно не вистачить. Нас тут сотня, але пересадку з мутацією отримають ніби як лише десять осіб. Ще сорока просто зроблять пересадку без гена з мутацією. Решта п'ятдесят відсіється в наступний місяць тестів і їх переведуть на якийсь новий вид антиретровірусної терапії. Навіть якщо потрапимо в кращі п’ятдесят — не факт, що отримаємо мутацію CCR5, шанс на це на другому етапі — один до п'яти.

— Ти, я дивлюся, добре обізнаний, — я зітхнув, а обличчя стало серйозніше. — Не забувай про те, що при пересадці рівень асоційованої смертності десять відсотків. Тобто, приблизно дев'ять із звичайною пересадкою і один з «щасливчиків» з пересадкою гена, помруть.

— Все одно шанс вижити більше, — блондин подивився в стелю. — А я хочу жити.

— Дивлюся, мотивація не тільки у мене з’явилася, — я перевів погляд на друга. — І що послужило поштовхом? У Німеччині мені здавалося, що тобі все одно…

— Одна дівчина затягла мене в ліжко, потім виявилася вагітна... — Діма зітхнув. — Продовжує приймати антиретровірусну терапію, щоб знизити шанс передачі малюкові ВІЛ.

— Навіть не думав, що такі як ми можуть мати здорових дітей... — я теж зітхнув.

— Шанс досить великий. Шість до одного, що дитина буде здорова. А з правильним лікуванням — її шанси ще більше… — блондин посміхнувся. — І звичайно ж їй знадобляться батьки отже...

— Вирішив ще трохи поборотися? — я розуміюче кивнув.

— Так. — він посміхнувся ще ширше. — Нехай я не люблю її, але я вже люблю цього малюка. Навіть якщо помру молодим, щось після мене залишиться... Але все ж, хотілося б бути реально присутнім в його житті.

— А ти подорослішав... — я поклав руку другові на плече, наші погляди зустрілися.

— Не повіриш, я навіть до церкви ходив. Я... Я б все віддав, аби він був здоровим.

— Або вона... — додав я. — У тебе ж може бути і дівчинка.

— Поки на УЗД начебто сказали що хлопчик, але, кажуть, що з хлопчиками часто помиляються, так що і справді може і дівчинка бути.

— Батькам розповідав? — поцікавився я.

— Ще ні. — він знов зітхнув. — Дочекаюсь пологів, перевіримо малюка на ВІЛ а потім вже і розповім. Бо якщо я помру, хтось повинен буде подбати про малюка... Якщо на програмі будуть проблеми,  подзвоню батькам і скажу поки живий.

— Здорово... — трохи тихіше сказав я. — Мені б теж напевно хотілося залишити когось після себе.

— Тим більше стимулу боротися, — він перейшов на шепіт.

— Правильно, — я кивнув. — Дімо, давай виживемо й переможемо ВІЛ...

— Для цього ми тут, — мій друг посміхнувся.

Як добре мати друзів… Це ніби як ще одне знамення. Я зможу. Я впораюся. Ми впораємося. Ми переможемо навіть непереможне, бо ми боремося. Ми віддамо усі сили на цю боротьбу і обов’язково повернемося додому.