Віл. Моя боротьба.

Розділ 14. Його щоденник і моє рішення.

— ...Олю, розкажи мені, — наші з Олею погляди зустрілися.

— Мати донора серця загрожувала мені, — швидко відповіла вона.

— Що? Як вона тебе знайшла? Адже донорська система конфіденційна...

— Вона сказала, що її дочку відключили через мене... — з очей Олі почали скочуватися сльози. — Можливо, я і справді вбивця...

— Не вигадуй. — я обійняла дівчину. — Ми заявимо в поліцію, переїдемо, я не залишу тебе ні на хвилину.

— Сашо, не говори Владу... — сльози продовжували скочуватися по її щоках. — Ти ж його знаєш — відразу примчиться сюди. Я не пробачу собі, якщо через мене він втратить такий шанс.

— Гаразд, — я кивнула. — Заспокойся, я з тобою. Владу нічого не загрожує... Ми розберемося без нього, — я взяла у руки мобільний і набрала маму.

— Мамо, привіт... Так. В нас проблеми. Ользі загрожувала мати донорки серця. Так, добре, ми тоді зараз речі зберемо, — я відключила дзвінок. — Готуємося до переїзду. Увечері за нами заїдуть.

— Куди ми поїдемо? — здивовано запитала Оля.

— Не знаю. Мама все вирішить, — я встала з-за столу. — Давай збиратися.

— Що Владу скажемо? Він часто мені і по фейстайму дзвонить, і по вайберу... — Оля зітхнула.

— Скажемо, що вирішили переїхати ближче до природи для твого здоров'я. — я попрямувала до нашої з Владом кімнати. — Я зберу свої речі і речі Влада, а також все з ванної та кухні... Збери, будь ласка, свої речі.

— Добре... —  Оля кивнула і пішла в свою кімнату.

Я попрямувала до себе і швидко зібрала спочатку всі свої речі, а потім почала збирати речі Влада, який зараз був у США.

Кофти, джинси, якісь книги... — я перебирала речі свого хлопця і раптом наткнулася на невеликий записник. — Чи можу я... — я відкрила записник і почала читати.

 

Запис 1. Чому я ненавиджу це життя.

Чому я повинен жити.

Все в цьому світі так цікаво побудовано... Сучасна людина практично уявила себе Богом, але... Що таке людина? Купа кісток і м'яса з крапелькою свідомості. Тварина, яка жере і розмножується, попутно знищуючи свої світи — внутрішній і зовнішній.

І я зовсім не виняток. Я сам зруйнував своє життя. Пам'ятаю, як мені поставили діагноз ВІЛ-позитивного. Я, напевно, заслужив це. Вічні безладні статеві зв'язки з різними плюгавками, наркотики, алкоголь, куріння... Я, чорт візьми, відмінно попрацював над знищенням свого життя.

Просто тест, я сам пішов і зробив його після чергової вечірки. Оля була першою, хто дізнався про мій статус. Вона ж змусила мене все розповісти батькам. Вона ж змусила мене лікуватися і боротися. А я змушував її.

Якщо виживу, в тридцять одружуся з нею. Оля — найближча моя людина, я зобов'язаний їй усім. Вона замінила мені і матір, і сестру, і любов. Я повинен жити, щоб оберігати її. Я повинен бути поруч. Я люблю її.

 

На очі чомусь наверталися сльози.

Півроку тому, якби я прочитала це тоді, то сильно ревнувала б... — подумала я. — Але зараз... Я розумію, що зобов’язана Ользі його життям. Вона врятувала його. Змусила жити. Я захищу її. Я зможу. Замість тебе... Я впораюся. Ти ж довірив нас один одному, правда? — я прикрила щоденник і доклала його до грудей. — Напевно, я не повинна була читати його, — я знову подивилася на щоденник і все ж знов відкрила його, проте тепер на останній сторінці.

 

Запис останній. Чому я хочу жити.

Якби рік тому мені сказали, що я знову захочу жити, я б не повірив. Ні, правда. Я саме захотів, а не повинен жити. Я захотів жити і бути щасливим, нерозумно, так?

Чому я захотів жити? Через Олю? Оля була зі мною багато років і, звичайно ж, підтримувала в мені життя і щось світле, але, все ж, не вона причина мого бажання.

Батьки? Брат? Ні, звичайно ні. Я люблю їх і вдячний їм за все, але, все ж, не вони є тією самою причиною, що змушує мене рухатися вперед.

Заради Саші або заради себе? Ні. Заради нас? Навіть не знаю... Напевно, я все ще боюся чесно відповісти на це питання. Саша все ще дитина і я не повинен...

Напевно, я не люблю її. — на цих словах мої очі розширилися. — Адже якби я любив її по-справжньому, то кинув би раз і назавжди і дав жити далі.

А я не можу. Я хочу. Так. Я хочу бути з нею. Я хочу жити, щоб мати можливість бути поруч з нею. Щоб бачити її усмішку, чути її голос, відчувати її дотики, її запах, дивитися їй в очі...

Я отримав друге дихання. Я буду боротися. ВІЛ не зможе перемогти мене. Я не дам, адже у мене є нова причина. Причина жити, а не існувати.

 

Всі мої щоки були в мокрих доріжках. — Лондонський дощ. Це все лондонський дощ... — чомусь подумала я. — Для мене... Заради мене. Заради нас.

Що я зробила для Влада? Нічого... Всі мої сцени були тільки заради мене самої.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше