Розділ 17. Діти та стадії сприйняття.

Я спостерігала за Джеймсом і Ольгою з вікна.

Оля відштовхує його, але він не здається. — я посміхнулася. — Влад теж... Він не здається. — я присів у крісло і прикрила очі. — Пересадка — це вкрай небезпечно. Навіть, якщо все пройде добре і кістковий мозок не почне реакцію трансплантат проти хазяїна, прогноз на подальше життя для більшості до п’яти років... Хоча, пересадка в основному робиться раковим хворим, і тому ця статистика може бути не зовсім підходящою для випадку Влада. Звичайно, і там бувають винятки, але все ж. Я мала б відмовити його. Піти. Дозволити жити далі і чекати нормальних ліків, адже медицина крокує вперед семимильними кроками...

А я як дура, все сподіваюся на диво. Хоча є люди, які прожили і десять, і двадцять років після пересадки... З урахуванням, що Влад робить пересадку в нормальному стані організму, з урахуванням того, що він лікує не рак, а ВІЛ...

Я намагаюся виправдати себе і свій вибір. Я все ще егоїстка. Я думаю не про те, як буде краще йому, а про те, як мені бути з ним. Знаючи його, я розумію, що він дасть нам шанс лише якщо позбудеться ВІЛ.

Я переконувала себе, що це лікування потрібно йому... Сам же Влад пішов на це лише заради мене. Заради того, щоб я все таки змогла отримати його, хоч на якийсь час.

Я дістала з-під подушки невеликий щоденник.

Пробач, але я хочу його прочитати... — я відкрила щоденник на другій сторінці.

Запис 2. Якби у мене був другий шанс.

Стадії заперечення і гніву давно пройшли, а дурна думка про другий шанс ніяк не йде з моєї голови... Перейшов на новий рівень і торгуюся.

Я посередині — третя стадія з п'яти.

Що було раніше?

Спочатку заперечення. Я просто не вірив, що це дійсно сталося. Це точно якась помилка! Всі ці лаборанти — ідіоти! Вони ж напевно сплутали мої аналізи з чиїмись іншими... Я засуджу їх усіх! Олю, мені страшно...

Потім гнів. Чому я? Я ж не гей, не займався незахищеним сексом з усіма підряд, не наркоман... Я багатий татків синочок. Мені всього вісімнадцять: все життя повинне бути попереду... Чому всі мої колишні друзі і приятелі будуть жити довго і щасливо, а я ні? Я ненавиджу вас усіх…

Тепер торг. Бог, я буду ходити до церкви, жертвувати гроші в різні фонди, я всиновлю дитину, я... Я буду вірити в тебе, якщо ти врятуєш мене, якщо ти даси мені другий шанс... Коли ти мені даси його, я...

Далі буде депресія, я здамся. Я втомлюся від вічної боротьби за це життя, може навіть захочу померти... А ось коли захочу, це буде вже смиренність? Ні... Смиренність лише тоді, коли я вирішу, що прожив хороше життя і багато зробив.

Я ж навіть не любив ще, Бог...

Я тупо витріщалася на текст і вже зовсім не розрізняла написаного.

Влад. Такий сильний при мееі Влад колись відчував таке.

А я ж теж... Я звичайно не заперечувала, але дуже злилася. Потім, я впала у депресію на півроку, на весь час, поки ми не спілкувалися. Зараз  же маю усвідомлений торг... Я торгуюся з долею.

Я думала, що якщо буду піклуватися про Олю, стану хорошою у всіх сенсах, то добро мені повернеться в тому вигляді, якому я хочу.

Але я не вірю, що я здамся. Влад. Влад теж... Він не здався. Або він здався раніше? А тепер, через мене, йому знову довелося боротися...

Головне, що він не змирився... Хоч і любив, але все ж таки не змирився. Він не змирився... — як мантру повторювала про себе я, судорожно гортаючи сторінку. — Я ж знаю останній запис.

Запис 3. ТАБУ

1) На Дитину.

 У мене, напевно, ніколи не буде дитини. Навіщо давати життя тому, у кого ВІЛ її потім забере? Знати, що твоя дитина приречена через тебе, що може бути гірше?

2) На Кохану людину.

Навіщо мучити людину? Їй буде погано зі мною... Дивитися, як твоя кохана людина помирає однозначно гірше, ніж померти самому.

3) На Друзів.

Знову ж таки, навіщо людей мучити? Нехай живуть, вони ж можуть жити... Не всі розуміють реальну цінність того, що просто можуть жити і бути здоровими.

— Дурень… — я схопила телефон і відразу ж набрала номер два в автодозвоні. (На номер один я вирішила поставити Олю, так як вона — моя головна відповідальність зараз).

— Сашо, все в порядку? — сонно запитав Влад.

— Дурень... — тихо сказала я.

— В сенсі? — не зрозумів він.

— ТАБУ, — відповіла я. — Що за дурні табу?

— Не розумію про що ти... — все ще сонно бурмотів він.

— Табу на дітей, кохану людину і друзів, — уточнила я.

— Ти що, читаєш той щоденник? — здивувався він. — Це було завдання мого психолога — маячня ще та.

— Владе, закінчуй... — почула я чужий голос майже біля самої слухавки.

— Хто там з тобою спить? — занадто спокійно запитала я, а потім, не чекаючи відповіді, продовжила. — У тебе є Оля. У тебе є я. У тебе буде дитина, чуєш? — прошепотіла блондинка.