Віл. Моя боротьба.

Частина 4. «Beantown». Others. Розділ 21. Макс. Я просто опинився не в тому місці і не в той час і тому заслуговую на ген більше, ніж вони.

I was in the wrong place

At the wrong time

For the wrong reason

And the wrong rhyme

On the wrong day

Of the wrong week

 

Зеленоокий двадцятидворічний шатен лежав на ліжку і сумно дивився у вікно до сусіднього боксу.

***

Марина... — я дивився на дівчину, яка лежала під крапельницею в сусідній палаті. — Чому тебе цікавлять такі виродки, як Влад? Він же зовсім ніякий! Він убив своє життя, не те що ти або я... Ти всього лише зробила одну помилку...

А я з дитинства хворів. Дурна анемія дісталася у спадок. Знижений гемоглобін в крові зробив мене вічним заручником переливань крові. А постійні переливання, як виявилося, теж є фактором ризику зараження ВІЛ... Ну чому? Чому мені дісталася ця погана кров? До цього майже п'ятнадцять років не просте, але все ж життя, а потім...

Чи зможу я вижити? Серед усіх цих виродків я один з небагатьох, хто отримав ВІЛ не зі своєї вини. Є ж в цьому світі справедливість?

Я повинен вижити. Я повинен вижити і зізнатися їй. Вона така гарна дівчина... Просто потрапила не в той час і не в те місце, так само як і я.

Батьки засудили клініку, отримали купу грошей компенсації на моє лікування, але... Справжнього лікування немає. Пересадка — відчайдушний крок, через який можна віддати Богу душу.

Звичайно ж, я отримаю його… Батьки сказали, що все вирішено і я потрапив в Топ-10, які отримають кістковий мозок з мутацією гену. І я не один такий. Найкраще отримають найбагатші і плювати на дослідження. Ні, я трохи збрехав. Гени отримають найбагатші з тих, хто підійде по HLA-типуванню з донорами программи… Мені говорили, що кістковий мозок, який повинен врятувати мене, підійшов лише одній людині крім мене і ця людина з наших... Значить, це або Влад, або Дімон...

Що ж, мені шкода, але я теж хочу жити. Хлопці — мої приятелі, але свій шанс заради них я не втрачу.

Життя — жорстока штука, але ж я і справді заслуговую на одужання. Я з самого народження пильно стежив за своїм здоров'ям через анемію... А цей чортів Бог, чи доля, чи рок все одно вирішили прикінчити мене.

Але ні. Я ще покажу їм усім. Я весь час боровся за життя, я знаю його справжню ціну мало не з народження. Якомусь ВІЛ мене не зупинити.

У мене ніколи не було часу і здоров'я на друзів або любов. У всіх інших було все і вони самі спустили своє життя в унітаз. Тут одні багатенькі покидьки. — хлопець прикрив очі. — Геї, німфоманки і інші шукачі гостреньких відчуттів, які вважають себе особливими.

Ненавиджу їх. Мене просто бісить те, що я тепер постійно серед цих покидьків. Нехай деякі з них досить розумні і приємні в спілкуванні — все одно.

Влад, Діма і інші — всі вони самі винні.

Всі такі розумні зараз, борються... — хлопець скривився. — Живуть, чіпляються якось. Ідіоти. Раніше треба було думати.

Хоча... Я думав все, все моє прокляте життя... І до чого це призвело?

Скільки моїх знайомих померло від ВІЛ? Все ж, сім років різних терапій потаскали мене по всьому світу.

Одного разу я навіть закохався в ВІЛ-позитивну дівчину сімнадцяти років. Але вона виявилася простою німфоманкою, зовсім не боролася за життя і продовжувала тонути в гедонізмі навіть після діагнозу. Навіщо таким людям давати шанс?

Зараз мені подобається Марина. Вона не така, як Леся. Вона теж тут помилково. Вона теж хоче жити і піде на все.

Я знову відкрив очі і подивився в скло між нашими з Мариною кімнатами.

Вона лежала на кушетці спиною до мене, її плечі тремтіли. Я набрав повітря в легені і взяв телефон, набираючи її номер.

— Чому тремтиш? — пошепки запитав я.

— Макс? — вона шмигнула носом і обернулася. — Озноб... Побічна дія хіміопрепарата.

— У мене теж хімія, але ознобу не було... — сказав я.

— Пробач... — Марина зітхнула. — Просто пару днів тому до мене раптом дійшло, що я ніколи не вилікуюсь.

— Чому? — ошелешено спитав я, а моє тим часом серце забилося частіше.

— Весь кістковий мозок з необхідним геном був розподілений ще до програми, — вона сумно посміхнулася. — Ні, я повинна була це розуміти і раніше, але...

— З чого ти взяла?! — видавив з себе я. — Навіть якщо пара куплена, все ще є шанс, що...

— І в тебе? — прошепотіла вона і раптом розсміялася. — Забавно... Той, кого я любила, і той, хто говорив, що закоханий в мене. Але не я.

— Про що ти? — я перейшов на шепіт і чомусь озирнувся по сторонах.

— Неважливо, — вона трохи заспокоїлася. — Знаєш, у мене гена точно не буде, я його не купувала.

— Марино... — я підскочив до скла. — Марина, я подзвоню своїм... Я...

— Ти говорив що любиш мене, — прошепотіла дівчина. — Але це брехня. Я бачила справжню любов і це зовсім не те, що ти відчуваєш до мене, — вона посміхнулася. — Справжня любов, це коли ти готовий на все заради іншої людини. Це коли ти готовий кинути її, щоб вона жила далі, а вже якщо вона все одно переслідує... Ти готовий боротися зі смертю аби вона не зів'яла разом з тобою. Легко померти, а жити — складно, розумієш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше