Частина 4. «Beantown». Others. Розділ 23. Somewhere I Belong.

I want to heal

I want to feel

Like I'm close to something real

I want to find something I've wanted all along

Somewhere I belong

Повненька світловолоса дівчина років вісімнадцяти приймала чергову купу таблеток, акуратно складених в спеціальний стаканчик.

***

Нова ВААРТ(високоактивна антиретровірусна терапія). — я посміхнулася. — АРТ майже з народження, мені напевно пощастило менше ніж іншим. Можливість вертикальної передачі вірусу(від матері до дитини) у сучасних медицинських умовах можна знизити до одного-двох відсотків…. Чому цього не було дев’ятнадцять років тому? А може й було… Хоча, моїй біологічній матері-наркоманці чи проститутці було явно не до цього…

Більшість місцевих пацієнтів отримали свій ВІЛ через свій спосіб життя, мені ж він дістався в якості прощального подаруночка від неї... Я взагалі-то ніколи і не знала, хто вона. Але в будь-якому випадку, вона винна в моєму зараженні. І вона ж залишила мене напризволяще в дитбудинку... Зазвичай, для таких дітей прогноз зовсім несприятливий, багато хто вмирає ще в дитинстві, а я вижила.

Вісімнадцять років з ВІЛ, напевно тут немає нікого подібного мені. В основному всі заражаються через безладні статеві зв'язки, у мене ж ще ніколи не було хлопця.

На терапіях я познайомилася з багатьма... Я давно знаю Влада, Макса, Мері. Спочатку мені подобався Влад. Влад подобався всім. Такий розумний, начитаний, ввічливий і чарівний... Але Влад завжди приховував себе за своєю доброчесною маскою і це відштовхнуло мене. Потім мені сподобався Макс. Він, як і я, не винен у своєму зараженні і бореться за життя так само нескінченно довго.

Але головні люди в моєму житті — мої батьки. Справжні янголи. Витягли мене з дитбудинку. У них ніяк не народжувався малюк і вони вирішили взяти мене, ВІЛ-позитивну, так як мамина молодша сестра загинула через розвиток опортуністичних інфекцій на тлі СНІДу. Вони люблять мене, роблять для мене все... Але, хоч ми і не бідні, я розумію, що на мене витрачають навіть більше, ніж на Адама… Малюкові, їх кровному синові, всього п'ять, а у нього знайшли злоякісну пухлину. Чому? Чому моїм батькам випало все це? Зараз гроші були більше потрібні йому... Але батьки все одно відправили мене на це експериментальне лікування і, ймовірно, домовилися про пересадку гена для мене... Скажені гроші. Їх можна витратити з більшою користю.

Слава Богу, я зустрілася з цієї німкенею Марі. — я прикрила очі. — повернула гроші батьків з чималими відсотками. Цього має вистачити Адаму. А я... Я протримаюся скільки зможу. Я знаю, що їм буде важко, якщо я помру. І нехай я сама змирилася зі смертю, вони... Вони ніколи не змиряться. Я повинна пожити, пожити, поки не вилікують Адама. Адам змусить їх жити і після моєї смерті, я знаю. Вони люблять його і ніколи не залишать, не зможуть.

Все ж, я з самого дитинства готувалася до смерті. Я знала, на що хвора.

Я пройшла всі дурні стадії.

Невіра і заперечення.

У шість років, коли я почала насідати на прийомних батьків з розпитуваннями щодо того, чому я приймаю багато таблеток і не ходжу в дитсадок, як інші, батьки розповіли мені про мою хворобу. Я не вірила. Я відчувала себе відмінно, не було ніяких симптомів і лише купа таблеток щодня змушувала мене задуматися...

Лють.

У вісім мене охопила лють після того, як в школі дізналися про мій статус і почали уникати. Адже це так несправедливо! Всі діти як діти, навіть не думають про смерть... А я як бомба, у якої не видно таймера детонації. Чому я, а не вони? Я ненавиділа всіх, але мама врятувала мене. Я перевелася в іншу школу...

Угода.

У десять я почала торгуватися з Богом, долею, Всесвітом... Я обіцяла Богу все що завгодно: добре поводитися, ніколи не обманювати, жертвувати гроші на благодійність… Будь що. Тільки поверни мені здоров’я.

Вина.

Я псую життя своїй сім'ї. Мені тринадцять і у мене тільки-но народився маленький здоровий братик. Якби мене не було, моя сім'я була б щасливою...

Депресія.

Депресія почалася в п'ятнадцять і тривала два роки. Пригніченість, апатія і безнадійність захопили мене з головою, я почала віддалятися від сім'ї, але... Коли мені тільки-но виповнилося сімнадцять, діагноз поставили братові. Я більше не могла тягнути ковдру на себе.

Смиренність.

Я здалася? Ні. Я просто нічого не можу змінити. Ніхто не може. Все одно всі рано чи пізно помруть. Мої батьки дали мені дуже багато... Я прожила гарне життя не дивлячись ні на що.

Але я все ще тут. Чому? Я не можу кинути їх. Не зараз. Я повинна протриматися. Ще рік-два, поки малий не одужає. Діти швидко відновлюються, а він у нас сильний хлопчик.

Я виживу. Я виживу у будь-яку ціну. Нехай ставлять на мені будь-які експерименти, але мені дуже потрібні ще пара років. Я не можу їх підвести...

Нехай терапія не з приємних, в будь-якому випадку від неї я не помру найближчий рік. А цього цілком достатньо для мене.

Телефонний дзвінок.

— Привіт, мамо... — я посміхнулася.