Частина 6. Відповідальність. Розділ 28. Зустріч.

— Я вдома... — я кинув сумку в коридорі невеликого двоповерхового будиночка, зняв верхній одяг і роззувся.

— Влад... — Саша підійшла до мене і, обійнявши мене за плечі, зазирнула прямо очі.

— Привіт... — прошепотів я, торкаючись губами її губ.

Ми прикрили очі, я обвив однією рукою чужу талію і зробив крок вперед, у вітальню.

Саша шумно видихнула і розплющила очі, поцілунок розірвався, а я тим часом вже торкався губами чужої шиї.

— Влад... — голос її злегка тремтів.

— Що? — наші погляди зустрілися.

— Будь ласка… — вона потягнулася до моїх губ.

— Саш... — я озирнувся по сторонах.

— Будете вино?... — почув я звідкись збоку...

І таки відкрив очі.

Благо, на сусідніх двох кріслах ніхто не сидів. Я зітхнув і натягнув на себе плед, а потім покликав стюардесу, що пропонувала хлопцю в сусідньому ряді вина...

Коли вона дала мені бокальчик ,я пересів на порожнє сидіння біля вікна і, міряючи очима хмари, відпив одразу пів бокала.

Взагалі вино так не п'ють... — подумки прокоментував свої ж дії я. — Дурний сон.

Я відпив ще трохи і знову втупився в кругле віконце.

Поки лежав в лікарні, зовсім не думав про це, але як тільки вийшов... Безглузді видіння мучать майже щоночі. Я повинен пам'ятати, що вона все ще неповнолітня. Листопад. Я повинен почекати до листопада. Більше, ніж півроку. — я зітхнув.

Літак почав поступово знижуватися.

Прикордонний контроль, штамп в паспорті, таксі до вокзалу, потім електричка до Бродстейрс.

Я їх навіть не попередив... Буде сюрприз…

Я посміхнувся, вийшов з електрички і вже на таксі доїхав до потрібного будинку.

Будинок був невеликий, двоповерховий. Перед будинком стояла лавочка, на якій сидів незнайомий хлопець років двадцяти п'яти. Накачаний, в костюмі і темних окулярах....

Я насупився.

Накачаний хлопець тим часом встав з лави і підійшов до мене.

— Can I help you?

— I came home ... Is it Olga Kirova’s place?

— Yeah. But visitors are not allowed, — хлопець натиснув на рацію в вусі і до нього підійшли ще двоє.

— Show your identity card, please, — сказав ще один качок, подоросліше.

Я поліз рукою в кишеню, але мою руку перехопили і заламали, а потім все ж витягли з кишені посвідчення особи.

— Vladislav Krutenko. That one... — сказав той, що перевіряв документ.

Другий тим часом відпустив мене.

— What’s going on? — я подивився на охоронців. — Where’re my friends?

— We apologize for this incident, sir, — сказав той, що подоросліше. — Safety of our hosts is on the first place.

— Влад... — надвір вибігла Саша і кинулася мені на шию. — Чому не попередив? Як долетів? Тобі взагалі вже дозволені такі навантаження?

Я нарешті злегка розслабився.

— Що це за горили на вході? Я чогось не знаю?

— Довга історія... — прошепотіла Саша, потягнувшись своїми губами до моїх і прикриваючи очі.

— Стій... — я ухилився. — Розкажи мені все.

— Давай хоч в будинок пройдемо... — якось засмучено сказала вона.

— Добре, — я чмокнув її в щоку і присів на диван у вітальні. — Я вдома чи що…

***

— …я вдарила його і схопила Олю за руку, — Саша зробила невелику паузу. — Виявилося, я мало не вбила людину... — ще одна пауза. — Люди моєї матері затримали його, потім Оля його відпустила і нам з Олею знову довелося переїхати. Тепер, коли ти вдома і зможеш піклуватися про неї, я піду і в усьому зізнаюся, — вона відкинулася на спинку дивана і прикрила очі рукою. — Ця подія… Я ледь не вбила його. Я більше не та людина, яку ти знав... Я залишалася тут, так як обіцяла, але тепер...

— Сашо... — я притягнув її до себе і обійняв, зазираючи в її очі.

— Ти не повинен... Не торкайся мене... — вона спробувала вирватися. — Я майже вбивця, Влад, ти що, не почув? — тихо говорила вона.

— Сашо... — я поклав долоню на її губи, наші очі зустрілися. — Чому... Чому ви не подзвонили? Я би був тут... Вам би не довелося проходити через це самим...

— Ми з Олею з самого початку переслідування домовилися, що жодна з нас не проговориться тобі. І що тільки після закінчення твого лікування я зможу піти зізнатися і зняти камінь з душі.

— Дурненькі... — я притиснув її до себе і прикрив очі. — Ніколи... Ніколи не приховуйте від мене таких серйозних речей. Я повинен був бути тут. Якби я був тут...

— Нічого б не змінилося, — продовжила Саша. — Це б не скасувало факту того, що я майже вбила людину. Я... Бачачи цей ніж, приставлений до її грудей... Я знаю, що навіть якщо це сталося б знову, я напевно вчинила б так само. Це був єдиний спосіб убезпечити її.