Частина 7. В тісному родинному колі. Розділ 33. Зустріч з родиною.

— Мамо, Яро... — я обійняв маму і кивнув сестрі. — Радий вас бачити.

— Синку... — мама обійняла мене і на її очах виступили сльози. — Так схуд... Одна шкіра та кістки... Твоя дівчина тебе зовсім не годує...

— У мене немає дівчини, — серйозно сказав я.

А на серці було якось неспокійно... Я ж все роблю правильно, беру відповідальність і все таке, чому ж тоді почуваю себе так... неправильно?

— Але як же?... — здивувалася мама. — А дитина?

— Олена мені не дівчина, —  заявив я. — Вона — мати моєї дитини.

— Не лякай мене так... — мати ще сильніше стиснула мене в обіймах.

— Йоу… — Яра хитренько посміхнулася.

— І тобі привіт, — злегка похмуро сказав я. — Як справи? Як дорога?

— Дорога пройшла в веселому щебеті передчуття зустрічі бабусі зі своїм маленьким онуком... — Яра скривилася.

— ...Так ось, ми з батьком оформили Ярочці тримісячні курси англійської... — продовжувала розповідати мати. — Перший місяць я теж поживу з вами, допоможу з малюком, адже вам, молодим, напевно дуже важко з немовлям...

— Олена за тиждень їде на курс експериментального лікування, — відразу ж сказав я.

— Але... Як вона залишить Даню? — здивувалася мама. — Вона ж мати! Хіба так можна?!

— Вона мати і хоче жити, щоб ростити свою дитину, — спокійно відповів я. — Вагітність і пологи, спеціальна превентативна терапія для захисту Дані — все це сильно ослабило її. Їй більше не можна відкладати лікування.

— Все так серйозно? — на видиху запитала мама. — Пробач, ти ж нам ніколи нічого не розповідаєш і... До речі, як її батьки відреагували на те, що ви навіть не в шлюбі?

— Її батьки хотіли вбити Даню, — чесно сказав я. — Ми з ними не спілкуємося.

— О Господи, це ж такий гріх... — жінка доклала долоню до губ. — Ну нічого, нічого... — вона погладила мене по руці. — Я залишуся тут стільки, скільки буде потрібно.

— Спасибі, мам, але ти не зобов'язана... — я злегка усміхнувся.

— Не зобов'язана? — обурилася вона, жартівливо клацнувши мене рукою по долоні. — Це ж мій онук!

— Боже, і навіщо тут я... — пробубоніла Яра з переднього сидіння таксі.

— Яро, — звернулася до неї мама. — Ти знаєш. Дивись на свого брата, може чогось навчишся.

— Вічно ти мене з ним порівнюєш.... А він насправді зовсім не такий ідеальний, як ти думаєш, — вона зітхнула. — Коли ми вже поїдемо додому...

— Ярославо!

— Мовчу-мовчу... — знову пробубоніла вона.

А я подумав, що вона дійсно має рацію. Вона завжди дуже гарно розбиралася в усьому, що стосувалося мене...

Доїхали додому ми досить швидко, так як сам аеропорт знаходився на околиці Лондона, з тієї ж сторони, що і наш невеликий орендований будиночок в найдешевшому поселенні околиць...

Будиночок був двоповерховим. Знизу — хол, вбиральня, вітальня і кухня-їдальня. На другому поверсі — дві спальні і друга вбиральня.

Весь будинок був віддекорований білою декоративною штукатуркою. Підлога на першому поверсі був встелена білою глянсовою плиткою, а на другому — штучно подстаренним ламінатом сірого кольору.

— У нас гостьова спальня лише одна, в ній буде жити мама, — відразу ж сказав я. — А ти, Яро, будеш у вітальні.

В нас авжеж ще є маленька кімнатка з розкладачкою, але там планую спати я... Тож пробач, сестричко, — подумки додав я.

— Та мені все одно. — Яра роззулася і плюхнулася на темнофіолетовий диван у вітальні, діставши з кишені телефон і одразу почавши щось клацати в ньому.

— А де ж Даня і Олена? — поцікавилася мама.

З другого поверху почулися кроки; вниз спустилася Олена, пофарбована в блондинку.

Так... Так не виникне питань, чому Даня світленький.

Я кивнув сам собі.

— Оленочко, здрастуйте... — мама підійшла до Олени. — Боже, Ви прямо як янгол...

— Неоніло Миколаївно, що Ви... — Олена посміхнулася.

— Така вихована... — мама в якомусь своєму пориві обняла її, а та приобійняла маму у відповідь. — Просто ідеальна невістка.

— Дуже рада з Вами познайомитися... Виховати такого чоловіка, таку людину, як Влад... — Олена знову зніяковіло посміхнулася. — Мені потрібно багато чому у Вас повчитися.

***

POV ЯРА

Коли я почула дівочий голос, то одразу відірвала голову від телефону і подивилася на дівчину.

Худа, занадто худа, для тієї, хто тільки після пологів... Все через хворобу?

— О, а Ви, напевно, Ярослава? — дівчина помітила мене.

— Так... — я підвелася, підійшла до всіх і миленько усміхнулася. — Не думала, що у мого зарозумілого брата буде така красива дівчина.

— Я ж казав, вона мені не дівчина, — спокійно сказав брат, торкаючись плеча цієї дівчини, здається, Олени. — Вона — мати моєї дитини, це набагато більше.