Частина 8. Саша. Розділ 34. Особиста незалежність.

— Мамо, я пішла, — я взула нові туфлі на середньої висоти підборах і накинула темно-синій піджак.

— І все ж, ти повинна була почати працювати на нашій фірмі... — мама подивилася на мене так, ніби оцінювала мене. — Ти одягнена як начальниця, а не молодший співробітник.

— Перш ніж кимось керувати я повинна навчитися працювати, з самого низу. Бути під керівництвом...

— І коли ти так виросла? — мама посміхнулася. — Хоча, я приблизно уявляю, чиї ідеї вбиті в твою голову... Адже Влад теж відмовився.

— Ти пропонувала йому працювати в нашій компанії? — здивовано перепитала я.

— Звичайно, — мама продовжувала посміхатись. — Хіба я могла упустити такого перспективного юнака?

— Зрозуміло, — я усміхнулася, а потім глянула на час. — Мені вже треба виходити...

— Хай щастить, донечко, — мама приобійняла мене, а потім додала пошепки. — Я пишаюся тобою.

— Спасибі тобі за все, мам, — я обійняла маму у відповідь. — Я постараюся виправдати твої надії.

***

Піти працювати на фірму-конкурента здавалося мені очевидним рішенням.

Подивитись як працює чужий бізнес зсередини, набратися досвіду, побачити всі плюси і мінуси їх схеми, розібратися в веденні документації в юридичному полі...

Щоб у майбутньому допомагати керувати батьківською фірмою, потрібно набратися якнайбільше різного досвіду.

Офіс фарм-компанії був практично в центрі. Величезний багатоповерховий будинок з стильною прохідною на ground floor вражав.

Я привіталася з дівчинкою на ресепшені, показала своє новеньке посвідчення, а потім пройшла до ліфта.

Другий поверх. Звідси починають всі. І так, поки не дістанешся до сорокового — саме там і сидять головні менеджери і юристи.

Я озирнулася — довгий коридор і кілька дверей. Кабінет двадцять вісім. Я зробила глибокий вдих та видих, а потім зайшла всередину.

В просторому сіренькому кабінеті сиділо двоє, а ще один офісний стіл був вільний.

— Доброго дня! — сказала я німецькою і дружелюбно посміхнулася. — Мене звуть Олександра, з сьогоднішнього дня я буду працювати з вами.

— Доброго дня. —мила шатенка років вісімнадцяти простягнула мені руку і я її потиснула. — Ви напевно нова стажерка. Мене звуть Кіра Данілова.

— Привіт, я Джек, Джек Прескот. — блакитноокий шатен усміхнувся мені,  а потім теж простягнув мені руку. — Звідки ти? Акценту майже нема, але ж ти все одно явно не німкеня, — коли я простягнула йому свою долоню для рукостискання, він раптом взяв її в свою руку і поцілував. — Надто красива для німкені... — додав він так, щоб чула тільки я.

— Я з України, — я забрала свою руку.

Почувала себе некомфортно. І чого це він використовує неформальний стиль? Я ж до нього так би мовити «на ви» і все таке...

Видно дівчинка, Кіра, побачила що я відчуваю себе не в своїй тарілці, вона стала прямо між мною і Джеком і усміхнулася.

— Я теж! — сказала вона українською, чим збила Джека з пантелику. — Але в компанії ми маємо розмовляти німецькою. І до мене можеш звертатися на «ти».

— Я знаю, — я кивнула. — І... Дякую вам... —  Тобто, тобі, — Розкажете що тут до чого?—  я знов перейшла на німецьку, бо розмовляти українською й далі було б явно неввічливо по відношенню до Джека. — Підкажете, на що мені треба звернути увагу в першу чергу?

— По-перше, треба запам’ятати, що кожен з нас закріплений за певним юристом. Наша головна задача — асистувати цьому юристу. По-друге, будь-який інший юрист також може попросити нас асистувати йому, якщо наприклад його помічник зайнятий, або якщо він не має помічника. По-третє, раджу вивчити якомога більше про нашу компанію, а також розбиратися в документах... Це твій стіл. — вона показала мені вільний стіл.

— І ще одне, — додав Джек. — Раджу не покидати офісу раніше ніж юрист, до якого тебе закріплять. Це політика корпорації.

— Дуже дякую за поради, —я пройшла до свого столу. — Чи не могли б ви порадити мені, які документи мені варто вивчити в першу чергу?

— Хмм... — хлопець порився в шафці з документами і дістав три великих папки. — Почни з цих папок...

— Багатенько тут,— я сіла за стіл і відразу ж відкрила першу папку.

Ось це зрозуміло, це теж, і це... — я гортала першу папку. — А ось це — дивно. — я сфотографувала сторінку на телефон. — Розберуся вдома. Ось це теж ніби зрозуміло...

Перша папка була оброблена за кілька годин.

Настав обід.

— Сашо, ти так зовсім запрацюєшся, а вже час обіду. Підемо до кафетерію! — запропонував Джек.

— Так, підемо разом з нами, — сказала Кіра.

— О, я можу взяти це прямо туди? — я вказала на папку.

— Авжеж, підемо...

Кафетерій виявився доволі просторим, людей на сто п'ятдесят або навіть двісті. Виявилося, що це тільки для нашого поверху.

Майже всі столики були зайняті такими ж молодими хлопцями і дівчатами, як ми. Ми пройшли до стійки замовлення.