Розділ 39. Я люблю її і хочу бути з нею...

— Оля, тобі справді обов'язково їхати сьогодні? — сумно запитав мене Дейв.

— Ти ж знаєш, що я отримала роботу... — я зітхнула. — Хоч і працюю віддалено, навряд чи зможу все робити прямо тут... Та й заважати не хочеться.

— З чого ти взяла, що будеш заважати?... — він взяв мене за руку і подивився в очі. — Я думаю, всі раді тебе бачити. Тим паче ми з тобою вперше побачилися в офлайні,  — переконував мене він. — Залишся, адже ми вважай тільки познайомилися, прошу тебе... Сходи зі мною на одне побачення! Всього одне, будь ласка!

— Дейве... — я посміхнулася. — Ти ж знаєш, у нас з тобою...

— Просто сходи, а там буде видно! — переконував мене він. — А з роботою можу допомогти, якщо вона віддалена. Вранці все зробимо, а потім — побачення. Увечері посаджу тебе на електричку, добре?

— Навіть не знаю... — я продовжувала посміхатися. — Гаразд... Якщо ти реально так вже хочеш цього...

— Клас! — він задоволено посміхнувся і на емоціях чмокнув мене в щоку, відразу ж відсторонившись і побіг до Олени...

Все ж, який тісний світ. Кажуть, що кожна людина знайома з будь-ким через чи то сім, чи то вісім рукостискань.

Насправді, коли я побачила його в церкві, я дуже здивувалася...

Я ошелешено торкнулася трохи почервонілої щоки.

Може, я просто шукаю приводу залишитися якомога довше поряд з Владом?... Але тоді чому моє серце б'ється трохи швидше, коли зі мною Дейв?

Я подивилася на Влада.

Влад тим часом тримав на ручках маленького, майже сплячого, Даню. Поруч з ними на дивані сиділа Саша, трохи схилившись над малюком і гладячи його по світлому волоссю.

— Потрібно укласти його спати... — до них підійшла усміхнена Олена. — Дякую вам... — прошепотіла вона, забираючи малюка.

— Діти, ви не голодні? — Неля Миколаївна глянула на молодь.

— Я зараз покладу малюка і все приготую... — почала було Олена.

— Я сама впораюся, не переживай Оленочко, укладай Даню.

— Я б із задоволенням Вам допомогла... —  тихо сказала я.

— Звичайно, доню, підемо... — по-доброму сказала мама Влада, а я від таких слів трохи посміхнулася.

— Нелю Миколаївно, давайте я може теж чимось допоможу... — запропонував Дейв.

— Киш, малечо! Хлопцям не місце на кухні, якщо тільки борщ не подано,— жінка підморгнула мені і я посміхнулася.

— Оля, можеш тоді хоч показати приблизно свою роботу? Хочу підготуватися до завтра...

— Ноутбук в сумці...

— Добре… Я тоді сам візьму.

***

— Сашо, ти чого... — я злегка відхилив голову в бік, даючи їй більше простору в районі своєї шиї.

Саша практично лежала на мені і цілувала мою шию, одночасно проводячи ніжними долоньками по моїм бокам.

Вже через хвилину, вона звільнила мене і від сорочки, і від штанів.

Я авжеж і сам примудрився при цьому роздягти мою блондиночку до самої білизни....

***

— Ну коли вже мені буде вісімнадцять... — на видиху сказала вона. — Я хочу залишитися тут.

— А як же робота? Та й небезпечно тобі бути в Англії після тієї ситуації.

— Знаю, — вона зітхнула. — Я повинна повернутися, але... Влад, ти маєш переїхати до мене.

— Так і буде, — я торкнувся губами чужого лоба. — Але спочатку — батьки. Твоя мати вже не проти, тепер черга за моєю, — я зітхнув. — Сьогодні «день ікс». Ми все розповімо. А далі будемо діяти по ситуації...

— Добре, — Саша посміхнулася. — Зробимо це за обідом?

— Відразу після.

***

... — Все було дуже смачно, спасибі! — першим подякувала Олі і моїй мамі Саша.

— О, Сашенько, я так рада, що тобі подобається... — мама злегка посміхнулася.

— Мамо, я повинен тобі дещо сказати, — звернувся я до матері.

— Так, синку... — мама перевела погляд на мене.

— Я люблю Сашу,  — я схопив Сашу за руку. — Хочу бути з нею. Не можу без неї.

— Я знаю, — мама злегка сумно посміхнулася. — Але як же Даня? Йому потрібна нормальна сім'я...

— Даня не... — почала Олена, але я її перебив.

— Я дуже люблю Даню і завжди буду про нього піклуватися, — сказав я. — Я дуже поважаю Олену, яка народила мені цю дитину, і в моєму серці завжди буде особливе місце і для неї, і для Дані.

— Я теж люблю Даню... — сказала Саша. — Люблю його як свого малюка,— щиро продовжила вона. — І Влада я люблю... Може, поки що занадто по-дитячому, може, я не гідна його, але... — сірі очі Саші зустрілися з блакитними очима моєї мами. — Мої почуття зростають з кожним днем, вони ростуть разом зі мною.

— Боже... — мама зітхнула, а потім подивилася на інших присутніх, які, здавалося, зовсім не були здивовані. — Ні, ну я звичайно підозрювала... Вся підготовка Влада до Сашиного приїзду, ваші купання, проводження часу разом, але... Оленка... Ви погано чините з Оленкою.