Віл. Моя боротьба.

Розділ 40. Побачення.

Оля і Дейв сиділи за письмовим столом...

— Дай подивлюся... — я подалася до чужого комп'ютера і почала швидко читати, подекуди вносячи невеликі поправки. — Молодець, у тебе добре виходить... — я усміхнулася. — Навіть не очікувала, що так швидко все зробимо.

— У нас залишилося ще півдня. — Дейв теж посміхався. — Збирайся!

— Скажи хоч, куди ми підемо... — розгублено сказала я.

— Спочатку прогулянка на катері, — Дейв подивився на годинник. — Правда, вона о другій починається, значить нам через годину потрібно виїхати... Якщо ти встигнеш зібратися, — він продовжував посміхатися. — А я поки швиденько приготую нам невеликий перекус.

— Звичайно встигну, — впевнено сказала я. — А що потім?

— Потім ми підемо в кафе або відразу в боулінг... — відповів Дейв. — Тому одягайся зручно.

Я кивнула і пішла збиратися.

Через сорок хвилин я вже спустилася вниз.

На мені були сірі джинси, кросівки, а на верх я вдягла фіолетову сорочку з невеликим декольте. На моїй шиї висів срібний кулончик у вигляді клітки, в якій була перлинка. Це був перший подарунок Дейва, який він відправив мені з України тоді ще в Молдову... Вже п’ять років пройшло...

Я підмалювала вії і нанесла на губи легкий прозорий блиск.

Коли я повернулася на кухню, там панував приємний аромат кави.

Посеред столу стояла шоколадна фондюшниця з уже розтопленим шоколадом, а біля неї була тарілка з почищеними фруктами: яблуками, бананами, апельсинами і виноградом киш-миш.

Чесно кажучи, я була злегка здивована: мабуть, Дейв пам’ятав, що я полюбляю каву, а не чай.А також те, що я дуже люблю чорний шоколад. Я думала, що такі дурниці про мене знає тільки Влад...

На секунду, згадавши Влада, я спохмурніла, але все ж швидко взяла себе в руки. Все ж, Дейв дуже старався...

— Прекрасно виглядаєш!  — Дейв зняв з себе маленький білий фартух, а я усміхнулася.

— Ти теж... — я присіла за стіл. — Фартушок тобі дуже йде.

Дейв посміхнувся і сів навпроти мене.

— Я зайшов на твою сторінку в інстаграм... — зізнався він. — Побачив там це, — він показав на фондю і каву. — Робив за рецептом, правда, в перший раз, тому...

— Точно. Виглядає дуже схоже, — я наколола спеціальною виделочкою банан і вмочила його в шоколад, а потім акуратно відправила шматочок до рота. — Смачно...

— Потрібно і самому хоч спробувати... — він взяв виделку і наколов виноградину, а потім опустив її в фондюшницю, покрутив в шоколаді, витягнув і з'їв. — І справді…

Ми потихеньку їли, Дейв почав розповідати якісь кумедні анекдоти про їжу, я посміхалася.

Він почав обмакувати чергову виноградину, я, виявилося, теж намагалася наколоти саме її.

Дейв подивився спочатку на наколотий фрукт, потім на мене, посміхнувся, мокнув виноградину в шоколад, дав шоколаду трохи стекти, а потім мовчки простягнув її до мого рота.

Я посміхнулася і акуратно зняла її губами з вилочки.

Це виглядало смачно... Брюнет проковтнув слину і їх очі зустрілися.

Я злегка облизала губи від шоколаду.

— Тут... — він простягнув кінчики пальців до моєї губи, стерши невелику крапельку шоколаду, а потім облизав свій палець.

А я знову видала смішок.

Старається... — подумалося мені. — Але моє серце... Воно не зможе полюбити знову. Хоча... З іншого боку у мене вже не те хворе серце, яке полюбило Влада багато років тому.

— Час... — він подивився на годинник і встав з-за столу, схопивши мене за зап'ясток і потягнувши за собою до коридору.

***

Приємний вітерець колихав моє світле волосся, прогулянкова яхта розміреним темпом йшла по Темзі.

— Оля, дивись, London Eye! — Дейв мало не пальцем вказував на колесо.

— А до цього ми Тауер проїхали... — я посміхнулася. — А ось будівля парламенту і Тауерський міст... — вирішила підіграти йому я.

— Ти добре знаєш Лондон... — Дейв злегка засмутився.

— Все ж я прожила в Англії два роки, — поблажливо сказала я.

— Точно... — він заглянув мені в очі. — А ми зараз будемо під мостом проїжджати...

І справді, яхта зайшла під міст, відразу настала майже непроглядна темрява.

Він торкнувся долонею моєї щоки і подався вперед.

Я заплющила очі, але, замість того, що очікувала, почула лише шепіт.

— Кажуть, пропливаючи під цим мостом, можна загадати бажання і воно обов'язково збудеться протягом року... — його губи легко торкалися мого вуха.

— Це брехня, — я теж перейшла на шепіт і відкрила очі. — Я перевіряла.

— Може, ти просто загадала не те бажання? — він поклав свої руки на мою талію і зазирнув в очі.

— Може бути... — чомусь погодилася я.

— Крапля... — він торкнувся губами куточка моїх губ.

Я посміхнулася і прикрила очі.

Дейв осмілів і все ж поцілував мене в губи, і майже відразу яхта знову виїхала з тунелю на світло.

Явідповіла на поцілунок. Поцілунок вийшов на подив гармонійним і ніжним.

Через пару секунд ми відірвалися одне від одного і наші очі знову зустрілися.

Наша пара поцілунків з Владом декілька років тому майже завжди виявлялися якимись не такими... Ми завжди були на різних хвилях... Цей поцілунок був інший.

Яхту трохи хитнуло і Дейв акуратно притиснув мене до себе, щоб я втримала рівновагу.

Я знову посміхнулася.

— Я... Я завжди буду на твоєму боці, — прошепотів він. — Ти мені дуже дорога, Олю.

— Дякую... — я злегка посміхнулася, раптом у мене завібрував телефон, я  подивилася на хлопця, той кивнув і я дістала телефон, читаючи смс і видала смішок.

— Що там? — поцікавився брюнет.

— Мій хлопчик сумує. — як ні в чому не бувало видала я.

— Твій... хто? — здивовано перепитав хлопець.

— Мій друг. Я його Кіром зву... — спокійно сказала я.

— Зрозуміло, — він відвів погляд і усміхнувся.

— Він допоміг мені відволіктися від моєї вічної проблеми… — додала я трохи тихіше. — Він мій найкращий друг.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше