Розділ 42. Я хочу звільнитися.

— До матері йдемо?

— Додому, — поправила брата я, подивившись на наш будинок.

— І як вона тебе терпить після всіх твоїх витівок...

Я кинула погляд на Влада, а потім злегка посміхнувся.

Все ж, це приємно. Як давно я була позбавлена цього? Позбавлена можливості ось так просто йти і розмовляти з ним? Та й чи була така можливість взагалі?

Ні. Принаймні не в останні роки. Не в останні років п'ять, якщо бути точнішою. А особливо погано стало останнього року, адже Влад зарікся зі мною спілкуватися через мою ж наркозалежність.

— Не всім бути такими ідеальними як ти, — я посміхнулася чи то своїй галюцінації брата, чи то своїм думкам.

— Це точно, — Влад торкнувся долонею мого волосся. — Відразу пригадується той випадок...

— Ні, ні, ні… — я зробила пару кроків назад і захитала головою. — Не нагадуй!

— Німа сцена: Косяк — мама — смітник — Яра — смітник — косяк — мама.

В голові почали спливати уривчасті спогади. Сміх і уїдливі коментарі Влада згадувалися більш яскраво і чітко, ніж власні потуги витягнути косяк з мусорки і прикурити.

Хоч це і сталося півроку тому, а спогади настільки чіткі, ніби все відбулося тільки вчора.

Ми повернули в довгий безлюдний провулок, намагаючись скоротити дорогу до мінімуму.

— Та й не так це було... — сказала я через секунд двадцять. — Спочатку я просто шукала, чим би його підпалити...

— Так, так, — брат посміхнувся. — Згадай.

— Так я сама все викинула і заховала, — я знов почала виправдовуватися. — Думала, що зможу протриматися декілька днів, зав’яжу сама і…

— Протрималася б — не лягла б в клініку, — резонно зауважив Влад.

— Не легла б в клініку, ти б не знущався наді мною півроку, — заперечила  я.

— Та невже... Твої проблеми зі мною почалися раніше клініки, — не погодилася моя галюцінація.

— У нас з тобою хіба були проблеми? — награно здивовано перепитала я, заглядаючи йому в очі.

— Ні. У мене з тобою особливих проблем не було. Як я і казав раніше, твої проблеми, пов'язані зі мною, почалися...

— Замовкни вже, — якось навіть злегка роздратовано перебила його я.

— Найцікавіше, що в твоїх силах мене заткнути, але... — Влад-галюцинація подався вперед, до мого вуха, а його голос перейшов на шепіт.  — Але ти напевно так ніколи і не ризикнеш залишити мене. Нехай ти і навчилася дурити всіх навколо, але себе обдурити ти вже не зможеш...

Я різко схопила його за горло і притиснула до стіни однієї з стареньких і не особливо примітних п'ятиповерхівок.

Наші погляди зустрілися.

Несправжній Влад, притиснутий до стінки, вдоволено посміхався, на повні груди вдихаючи вишневий аромат майже згорівшої сигарети.

Моя нижня губа була прикушена, а з моїх очей хіба що іскри не сипалися.

— Якщо не приймеш правду, нічого не зможеш змінити... — Влад знову вдихнув дим і трохи облизав нижню губу.

Я проковтнула слину і, відвівши погляд, все ж відпустила свого «бранця».

— Коли ж ти вже заткнешся... — на видиху вимовила я, засовуючи сигарету в губи, а а руки — в кишені, — Підемо.

Я знала, знала, що він мав рацію. У всьому. Я сама є причиною того, що він вічно зі мною. Я сама і ніхто інший. Але навіть прийнявши правду, я все одно... Я не можу. — я кинула погляд на брата, який йшов поруч.

Темне волосся, блакитні очі. Глибокі, як море. У таких і потонути легко... Довгі чорні вії, витончені риси обличчя.

Цікаво, він все ще такий? Правда?... Або ще схуд? За останні пару років Влад схуд більше ніж на десять кілограмів... А після чергового лікування в Німеччині його вигляд був напевно і того гірше... Блідий, тонкий, з синцями під очима.

Я продовжувала дивитися на свого супутника.

І все одно...

Я злегка посміхнулася, ковзнувши поглядом від губ Влада вниз, до пульсуючої жилки на шиї.

Я ж знаю, що це не він. Це лише його тінь. Мої спогади про нього. Чорт... Як же я злякалася, коли вперше почула його голос у своїй голові, а коли знову побачила... Та мені ж тоді подвійну дозу седативних в клініці вкололи. Дура була, вголос з ним розмовляла.

Слава богу, лікарі зіпхнули все на мою річну наркоманію і детокс від неї. Не вистачало тільки в дурці після наркоцентру валятися...Там мені було ну зовсім некомфортно...

***

— Припини... — я з силою заплющила очі і стиснула долоні в кулаки.

Я лежала на ліжку. Лікарняному ліжку.

На моїх зап'ястях красувалися синці від наручників чи чогось подібного.

— Не сумуй, — знайомий шепіт на вухо. — Рано чи пізно все стане зрозуміло, все стане на свої місця і вишикується в єдину красиву схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, тому що все буде правильно.