Вільна

Руся, він іноземець!

Тієї травневої неділі була святкова вечірка з нагоди 20-ти річчя подруги моєї знайомої. Окрім колежанки я нікого не знала, і після перших привітань та знайомства, знітившись, відійшла від натовпу. Зібрались ми просто неба. Не у клубі, на дачі чи у гуртожитку, як завжди, а біля озера. Такий собі пікніків формат.

Спочатку я мовчки допомогла накрити імпровізований стіл, а потім пішла збирати дрова для вогнища. Коли впоралась, всілася на траві біля води і знічев’я розглядала кольорові шнурівки власних кросівок.

- Привіт. Гарна зачіска! Я Мевлют. З КПІ. Здається, тобі тут нудно. Можу запропонувати келих вина і виноград.

Власник голосу простягнув паперовий стаканчик з червоною рідиною. Я задерла підборіддя і уважно подивилась на галантного кавалера.

- Келих? Непогана українська! Ти ж не місцевий?

- З Туреччині. Факультет електроенерготехніки, – з кумедним акцентом вимовив завчене слово. – А ти з лінгвістики?

- Майже. З лінгвістичного, що біля стадіону – підвелась, аби зручніше було розмовляти, – Руся! – і простягла руку за вином.

- Руся, це …Руслана? Чи Росава? Може Мирослава?

- А ти обізнаний! – щиро розсміялась тихим, легким, невимушеним сміхом. – Але, не вгадав. Роксоляна.

- Міс іронія! Дотепно. – миттєво відреагував хлопець. –  Теж про Сулеймана серіал дивишся? Який сезон?

- Тю. Вчепився. Просто ім’я. Бабуся так назвала! – обурилась, і навіть губу закусила.


Мевлют мені сподобався. Дуже. З першого погляду. І його дивне ім’я я одразу запам’ятала. Ми ще трохи потеревенили, а наприкінці вечірки обмінялись телефонами. Я намагалась бути привітною і відповідала майже на всі його запитання. А в голові паморочилось і напруга зростала. Той період був трохи важким. І зовсім невдалим для знайомства. Я й на вечірку прийшла виключно на прохання подруги. А так, сиділа би собі в кімнаті, слухала музику, гортала журнали.

Здається, тоді я весь час перебувала у стані небуття. У глибокій, темній емоційній прірві. Доводилось навчатись, доволі рано вставати і пізно лягати, їздити туди-сюди, виконувати завдання, читати, вирішувати щоденні питання… Але я так вигоріла, так всохла, що ніяк не могла повернутись до звичного активного стану. Єдине, що відчувала – збайдужілість до всього. І пустку. Холодну, лепку, глибоку пустку всередині. Десь під ребрами. Аж тут він! Широкоплечий, темноокий красень з дивним ім’ям, що у перекладі з турецької означає новонароджений.  

 

Ох і перевернулось все догори дригом. Наступної доби ми вдень і вночі без упину писали одне одному повідомлення. А потім я розповіла про нього Дарині з паралелі і написала давній подрузі зі школі. Дівчата кепкували, що мені за ім’ям долею призначено бути дружиною турка. Добре, що більше ні на що не натякали. І навіть про гарем не згадували.

 

Мевлют здавався щирим, відкритим, веселим, дотепним. Справді гарно говорив українською, але деякі повідомлення ми надсилали одне одному турецькою. Я ж лінгвіст. Фахівець зі східних мов.

За добу спілкування я дізналась, що він закінчує третій курс, обожнює мотоцикли і цікавиться археологією, любить чізкейк з полуничним варенням і чорний чай. Ну, звісно! У Туреччині всі п’ють чай літрами! З крихітних скляних мензурок, що нагадують форму жіночого тіла. Чи це тільки у мене така асоціація?

А що мала розповідати я? Так, ім’я моє Роксоляна. І за іронією долі я руда й зеленоока. І це вся схожість з відомою тезкою, до якої я жодного відношення не маю. Ну, не хочу я ставати володаркою світу. І у полон не збираюсь. А ім’я, яке мені дали у храмі Різдва Христового в Тернополі, у нас спадкове. Передається старшим донькам по маминій лінії. Традиція така. Трохи дивна. Але що поробиш. Бабуся моя, Роксоляна Орестівна, працювала науковим співробітником у львівському меморіальному музеї Крушельницької. Доньку, мамку мою, народила пізно. А от мама, зазвичай її кличуть Ляною, народила мене одразу після школи. Тому вищу освіту не отримала.

 

Я обрала фах ще підлітком. Це ж так круто – бути перекладачем! Престижна професія, гарні заробітки, хороші умови праці. Можна перекладати документи, а можна супроводжувати різних там директорів на серйозних зустрічах. А ще можна бути синхроністом на крутих міжнародних форумах. Ну, тобто, мрія моя була цілком окресленою і я роками чекала на шанс чкурнути з дому і почати власне доросле життя.

Щоб ніхто не думав, що я бунтарка, яка плекала надію набити страшне тату й поїхати до моря з кремезним хлопцем на моцику, просто скажу, що нас у сім’ї п’ятеро. Дітей себто. Я – найстарша. І мій чудовий план про вступ до інституту був цілком виправданою ідеєю якнайшвидшої втечі з батьківської хати. Досить реальний, а не ілюзорний план. І мені так хотілось його втілити! Ні, я не цуралася сім’ї та й за малими доглядала. Але мрія переїхати подалі від менших братиків, домашнього галасу, постійних клопотів й вічно втопленої у бур’янах городини – не давала мені спати. А ще в нас був магазин. Ну… не зовсім магазин. Так, невеличка крамничка з харчами та побутовими товарами першої необхідності. І доводилось допомагати. Товар приймати, людей розраховувати, прибирати. Тобто, лежати на дивані й гортати журнали – не про мій підлітковий рай. Навіть сходити з подругами до клубу часу не було.

Руся, ти сьогодні Виговським ковбасу у борг давала?

Ну.

Більше не давай. Михась, ледащо, знов звільнився, а Мирося до Італії не їде – дід за яким доглядала, помер. Вони тепер довго борги віддаватимуть.

Угу.

Чуєш, нє?

Добре, мамо,  – кричу голосніше, але по вулиці їде вантажівка і навіть не чути як Сірко гавкотить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше