Вільна

Розділ 6. Незламна

А зараз в його очах співчуття. Воно терпке, неприємне. А ще зовсім мені не потрібне.

– Не дуже вдала тема для розмови з незнайомцем... – відповідаю чомусь пошепки.

– Але я ж вам розповів...

– Хіба я просила?! – починаю сердитись на чоловіка й встаю з-за стола. – Дякую за сніданок!

Швидко мию посуд, розглядаючи кухонні шафи з яскраво-червоними фасадами. Вони напрочуд чисті, без розводів. Мабуть, нові. Женя нічого не говорить, лиш відчуваю його погляд на своїй спині. Неприємно. Якого дідька він лізе в моє життя? Міг би й змовчати.

Склавши чистий посуд, направляюсь до дверей.

– Куди ви? – питає мене чоловік.

– Мені потрібно відремонтувати авто. Сидіти склавши руки я не збираюся, – кажу, штовхаючи двері кухні.

– Никифорича немає, він поїхав з самого ранку.

Зупиняюсь у дверях. Поїхав? Але... А як же я? Хіба ж він не повинен був робити моє авто?

– Я полагоджу ваш автомобіль за день, якщо ви так бажаєте втекти звідси, – голос лунає за моєю спиною. Близько, дуже близько. І ця близькість мене лякає.

– Ні, дякую, я шукатиму вашого сусіда.

Виходжу у двір і навіть стає легше дихати. Заплющую очі й зупиняюсь на хвилину. Знаходитись поруч з Женею важко. Він занадто... привабливий? Ні, це не правда! Він мені не подобається. Я заміжня, в мене є Віктор і я його кохаю. Так, Віктор. Він у мене є. Кохаю. Женя не привабливий. Він нахабний неприємний тип, який суне носа не у свої справи. Так.

Пошуки Никифорича не приносять успіхів. І я ледве не отримую на горіхи від його дружини, коли намагаюсь пояснити, що він обіцяв полагодити мій автомобіль і що я не чергова розпутна дівка, яка вішається на чужого чоловіка. Розповідаю цій крикливій жінці, що заміжня. Спершу не вірить, шукає на пальцях обручку. Витягую ланцюжок і показую їй. Навіщось розповідаю, що схудла від хвороби, тепер кільце спадає. Здається, вірить.

– Допоможіть знайти його, благаю... – прошу жадібно й складаю руки в молитву. Здається, спрацьовує.

– Чого ж ти Женика не попросила? – питає вона мене, примруживши очі. – Він хлопець тямущий, в нього своя автомайстерня була. А мій старець тільки й знає, що горілку пити з друзяками. Тебе як звати хоч?

– Оксана...

– А я – Катерина, ходімо в хату, зараз буду телефонувати цьому гульвісу...

Після десяти хвилин жорсткої лайки від пані Катерини Никифорич клянеться, що до обіду повернеться й швидко розбереться з моїм автомобілем. Тим часом Катерина запрошує мене випити чаю з трав, приказуючи, що робота нікуди не дінеться. Ми спілкуємось довго, понад годину. Вона мене розпитує про Київ, а я її – про Сорочинський ярмарок. Жінка каже, що він тепер не такий, як був раніше. Проте я все одно хочу там побувати.

Згодом приходить Мирослава і просить мене погуляти з нею в лісі, бо Женя зайнятий, а самій їй туди йти забороняє. Вибачаюсь перед Катериною і дозволяю вести себе за руку. Йдемо вузькою нерівною вулицею хвилин тридцять, проходимо через невеличкий дерев'яний місточок без билець і опиняємось в сосновому лісі.

– Моя бабуся садила ці дерева, – хвалиться дівчинка.

– А де ж вона? – питаю. Ми йдемо стежинкою поміж дерев, вдихаючи свіже хвойне повітря. Не дивно, що Мирославі тут легше дихати.

– Немає, померла ще років п'ятнадцять тому. Я її не знала. А у тебе є бабуся? – дівчинка збирає пишні великі шишки й кидає їх у свій невеличкий ранець.

– І моя бабуся померла. Щоправда, зовсім недавно. Але в мене є злюща тітка, схожа на Бабу Ягу й на болотяне чудовисько одночасно...

Розповідаю про свою родичку, порівнюючи з усіма можливими нечистями, від чого Мирослава весело сміється, закидаючи голову назад. Їй до вподоби байки про мою тітку, яку мені доводилось в дитинстві навідувати час від часу. Моя душа радіє, що мені вдалось розвеселити цю аж занадто дорослу дитину, хоча насправді ще таку маленьку.

– А хто ще в тебе є? – питає дівчинка, коли мені немає чого розказати про тітку.

– Ще в мене є чоловік... – кажу тихо. Ніби щойно про це згадала. Одразу ж з'являється совість і душить мене своїми тонкими холодними щупальцями. Останнім часом я відчуваю сором за те, що втекла. За те, що почуваюсь вільною, в першу чергу від нього.

–Т и одружена? – здивовано питає дитина, перебиваючи мої думки. Це мене радує.

– Тааак, – протягую з досадою, продовжуючи глузливу манеру, в якій говорила про тітку.

– Жаль, я думала, ти сподобаєшся Жені й він забуде свою Ілону...

В голосі дівчинки багацько досади, а між бровами зморшка.

– Ілону? – перепитую здивовано.

– Це його наречена. Вона в Італії працює. Не люблю її, – тупцяє сердито ногою. – Ця ідіотка купує мені іграшки для немовлят! І розмовляє зі мною так, ніби мені три!

– Ого! – кажу здивовано. Хочеться додати, що Ілона – ще те стерво, проте не впевнена, що дітям можна говорити такі слова. Все ж таки це лайка...

– Вона привозить мені купу одягу, який мені не подобається! А Женя змушує дякувати! Добре, хоч можу його не одягати. Ось незабаром знову приїде... Лялька італійська... Краще б вона там і далі свої туалети мила, або її в них засмоктало...

– А я втекла з дому... – перериваю злі слова дитини, щоб відвернути її увагу. Дівчинка зупиняється, поправляє окуляри й дивиться на мене зеленими гарними оченятами крізь скло.

– Ого! – вигукує, в її очах з'являється повага. Така, ніби я стала для неї прикладом.

– О, ні, ні! Таке можна робити тільки дорослим! Навіть не думай! Пообіцяй, що ніколи цього не робитимеш! Твій Женя мене придушить!

– Я не збираюсь цього робити, – знову насуплюється і йде далі, – я ж не ідіотка.

Мій рот відкривається сам по собі, я хочу заперечити, проте вертається совість і... Здається, я справді ідіотка. Два місяці вештатись Україною, тікати від проблем, щоб зрозуміти просту істину. Я – ідіотка. Віктору сподобалося б. Вирішую, що немає сенсу продовжувати цю тему, тому наздоганяю дівчинку й розпитую її про те, чи любить вона читати. Виявляється, що так, навіть дуже. Й носить круглі окуляри не просто так, адже є затятим фанатом Гаррі Поттера. Ми тривалий час ходимо стежинами лісу. А потім голодні, проте задоволені вертаємось назад.
Женя зустрічає нас у дворі, він саме годує домашню птицю.

– Там Никифорич повернувся, – каже мені байдуже і я радо плескаю в долоні, кидаючись назад до воріт. – Тільки він уже неадекватний.

Зупиняюсь і розвертаюсь. На губах глузлива посмішка, а в очах – сміх. В мені закипає злість. Чому? Чому він так радіє моїм невдачам? Хочеться тріснути чимось важким, щоб припинив свої насмішки. Але стримуюсь. З гордо піднятою головою проходжу повз свій автомобіль, думаючи про те, що краще б вже квиток на поїзд взяла, і направляюсь у двір Никифорича з наміром тріснути хоча б його. Але Катерина каже, що чоловік її вже десятий сон бачить.

Вертаюсь. Проте не до Жені й Мирослави. Сідаю на землю біля свого авто й починаю плакати. Сльози маленькими горошинками скапують на одяг. Чому я тут застрягла? Чому доля й цей чоловік насміхаються наді мною? Чому я не можу покинути шматок металу й повернутись додому потягом? Чому залишаюсь тут? Змушую повірити себе, що я сильна, що з усім впораюсь. А неприємності – то тимчасово. І безпліддя теж вирішується. Все буде гаразд.

Наплакавшись вдосталь, вертаюсь у двір Жені. Вдаю, ніби все гаразд, усміхаюсь. Чоловік виходить з будинку й дивиться на мене серйозним поглядом.

– Можу я скористатись вашим готелем ще одну ніч?

 – Ти можеш лягти в будинку, – каже доброзичливо. Так тільки маніяки своїх жертв на задні сидіння запрошують. І відколи це ми на «ти» перейшли?

– Ні, дякую! – усміхаюсь. – Мені там краще, свіже повітря...

– Комарі, мухи, миші, пацюки, – додає, загинаючи пальці. – А сьогодні ще й грозу передають. Холодно буде.

– Нахаба... – бурчу собі під ніс, проте чоловік все чує. Підводжу голову у небо й скептично оглядаю темну хмару, що повільно накриває землю. Велика холодна краплина, немов на зло, падає прямо в око. Сіпаюсь від несподіванки й тру повіки. – Я ночуватиму там, де й минулої ночі.

– Ну тоді хоча б повечеряй з нами, Мирослава приготувала смачний плов, вона засмутиться, якщо ти не прийдеш, – опускає голову з сумом. А мені дійсно жаль дівчинку, не хочеться її засмучувати. До того ж в шлунку аж шкварчить від голоду.

– Залюбки! – відповідаю і підходжу ближче.

Поки вечеряємо, за вікном стає дедалі темніше. Не хочеться йти в той сінник, але виглядати принизливо теж не буду. Дякую Мирославі за вечерю, тому що їжа й справді смачна, а вона хмурить лоба й говорить, щоб дякувала Жені, мовляв, готував він. Чоловік опускає погляд і червоніє, поки я свердлю його ненависним поглядом. Хіба ж можна використовувати дітей як засіб тиску? Хитрюга!

На сіні сьогодні не так зручно, а ще холодно. І чомусь трохи лячно. Проте мені все ж вдається заснути. Ненадовго. Зовсім скоро починається гроза і я скручуюсь калачиком від страху, адже здається, ніби грім роздається прямо наді мною. А ще спалахи блискавки пробиваються крізь дошки яскравими моторошними смужками.

Через кілька хвилин стає аж дурно, адже відчиняються двері і я чую, як хтось підходить до мене. Тихо, ніби боїться розбудити. А я боюсь ворушитись. Можливо, мене не помітять? Я не бачу, хто це, бо вкрилась з головою. Людина підходить ближче, присідає біля мене. Я не дихаю, але серце б'ється гучно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше