Вільна

Розділ 13. Закохана

– І все-таки це боляче, – вкотре витираю сльози.

Сьогодні я ночую у подруги. Мабуть, десятий раз розповідаю їй про свою подорож. На столі дві пустих пляшки з-під червоного вина, а на годиннику – четверта ранку. Юля знову хитає головою, втупившись поглядом в одну точку.

– Так, я винна, – продовжую свій монолог, – не варто було мені тікати. Залишилася б вдома – все налаго-ди-ло-ся... – вимовляю по складах, бо заплутується язик, – але ж вбивати свою дитину... Це ненормально! Він дурень! Діти – це ж щастя! Моя Мирослава допомогла зрозуміти таку просту істину... Там так добре було, а Женя... Він такий хороший і... Даремно я його так... Знала б, то зрадила б, Віктору на зло! Ай, дурепа...

Цього разу Юля не підмічає, що я називаю Мирославу «своєю», не підтверджує, що я справжнісінька дурепа, тільки насуплює брови й про щось інтенсивно думає.

– Слухай, подруго, – каже згодом, – ти так часто про цього Женю розповідаєш... А не закохалась бува? Женя те, Женя се. Він мені машину полагодив, – береться загинати наманікюрені пальці Юля, копіюючи мій плаксивий голос, – на ярмарок мене звозив, безкоштовно годував, розважав вечорами, підтримував, за руку тримав... Що там ще? На РУКАХ носив! Поцілував так, що колінця тремтіли та пропонував залишитись. Чотири! – показує мені праву руку, а потім п'яним поглядом дивиться на ліву, пальці якої вже не загнуті. – Ні, щось не те... Ну неважливо. Ти ж говорила, що було з ним добре, як ніколи. Значить, закохалась!

Остаточний діагноз мене не втішає. Я ж Віктора кохала... Тепер, звісно, мені огидно його згадувати. Не через зраду, ні. Просто я не думала, що він так легко може відмовитись від життя, яке зародилось завдяки йому.

– Звісно, з ним я щасливою була, але ж хіба можна закохатись так... швидко? – питаю у подруги й обличчя її скривлюється.

– Ти справді дурепа, – Юля встає, тримаючись за стіл, – не можна бути щасливою з людиною, яку не кохаєш. Щастя і є коханням. Це одне й те ж.

Подруга ховається за дверима своєї спальні, натякаючи на те, що пора лягати спати. Але я не спішу йти в ліжко. Згадую Женю, його погляд і стає надзвичайно тепло. Так. В глибині душі я здогадувалась, що закохуюсь, але так вперто запевняла себе, що люблю Віктора, адже він мій законний чоловік, що й сама собі повірила.

А раніше думала, що самообман – це дурниці, неправда.

Женя. Мій хороший, симпатичний і розумний Женя. Як же я сумую за ним! Як хочу повернути час назад та все змінити! Не відмовляти йому, не стримувати себе та своїх почуттів. Зануритись у кохання, відчути його душею. І тілом, звісно...

От прямо зараз і поїду назад! І виправлю свою помилку, попрошу пробачення!

Встаю, голосно відсуваючи стілець від столу, йду в коридор та шукаю свою сумочку у пітьмі. Чомусь не додумуюсь увімкнути світло. Нарешті знаходжу й уже взуваюсь, коли переді мною з'являється брат Юлі, Іван. Він вмикає світло й миттю мружиться від нього.

– Ти куди? – питає хриплим сонним голосом.

– Їду в Козиринки! – кажу бадьоро. – Буду помилки виправляти!

– Які ще Козиринки?

– На Полтавщині, я ж розповідала...

Іван слухав вчора мою розповідь, але коли я почала втретє переповідати одне й те ж, він махнув на нас рукою та пішов спати.

– Ти дура? – питає серйозним голосом.

Хитаю невпевнено головою. Не розумію. Я то дурепа, але чого він мене так називає?

– Ти п'яна, зараз четверта тридцять п'ять на годиннику. Мабуть, ще й за кермо зібралась? – хлопець забирає в мене сумку й кладе її на тумбочку.

– Ні, я на автобус, – брешу занадто неправдиво.

– Ага, автобус, – киває й веде мене до дивана. – Проспишся й поїдеш, Ксю. Думай, що робиш, хоча б залишками не пропитих мізків.

– Гей! – обурююся, але сідаю на диван, знімаю взуття й сердито відштовхую його ногою від себе. – Обережніше зі словами!

– Ти мені ще завтра дякуватимеш! Спи!

І я засинаю. Миттєво. Але сон мій тривожний. В ньому я їду в Козиринки, проте ніяк не можу доїхати. Весь час щось заважає. То Віктор на дорозі з'являється, то автомобіль ламається, то він їде в протилежну сторону, як я не намагаюсь направити його вперед.

Прокидаюся з важкою чавунною головою та нудотою. Похмілля. І вічне питання разом з ним: «Ну і навіщо було стільки пити?» Чую, що в сусідній кімнаті стогне Юля. Їй теж погано. Встаю та йду до подруги. Вона вже не спить, а качається в ліжку, намагаючись сховатися від сонячного світла.

– Я поїду туди, – кажу подрузі не вітаючись та сідаю біля неї.

– Куди? – перепитує вона, відмахуючись, щоб я відчепилась.

– До нього.

– Ти ж клялася вчора, що більше ніколи не побачиш Віктора, крім як під час розлучення.

– Я маю на увазі Женю, – кажу замріяним голосом.

– А-а-а, – протягує подруга, – ну тоді їдь. Грошей на бензин позичити?

– Було б непогано.

Уже через годину Юля проводжає мене, обіймає та бажає щасливої дороги. І мене справді переповнює щастя, поки я їду. Майже не зупиняюсь, підспівую голосу з радіо й весь час усміхаюсь в передчутті зустрічі. Тепер все буде інакше. Тепер я не стримуватиму своїх почуттів, бо розумію їх.

Дорога чомусь тягнеться довго і це ще більше мене дражнить. Хотілося б гнати, порушуючи швидкісний режим, але я не любитель такого. Тому час роздирає мою душу. А коли я нарешті в'їжджаю в Козиринки, то серце починає шалено калатати. І чому хвилюватись? Я ж цього точно хочу. Хочу його побачити й... Поцілувати, обіймаючи міцно під грудьми...

Зупиняюся за сто метрів від будинку та йду пішки. Трохи боязко. Не чекають же. Раптом і не потрібна їм? Хоча душа аж співає від радості. Ось воно. Моє місце. Прочиняю хвіртку та ступаю тихо, наче боюся налякати. Чи навпаки хочу цього. Усміхаюся, адже рада поверненню.

Але щойно заглядаю у вікно, піднесений настрій стухає. Як повітряна кулька, яку надували, але ненароком впустили, й тепер вона літає кімнатою, щосили випускаючи повітря. А потім падає за диван і тепер її не можуть дістати. Отак і мій настрій летить за уявний диван.

Женя сидить за столом, опустивши голову, а навпроти, точно так, як і я ще кілька днів тому, сидить симпатична дівчина з білявим волоссям і щось йому розповідає, тримаючи чоловіка за руку. Згадую, як Мирослава говорила щось про наречену... Як її звуть? Ім'я зовсім вилетіло з голови, як і сам факт її існування...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше