Розділ 4.

Розплющила очі й пожаліла про це. Світло жахливо разило, аж сльози виступили. Протерла їх руками й через біль намагалась роздивитись хоч щось. Все було біле і запах такий противний.

— Адо, як ти? — голос мами, був дуже схвильований.

— Мамо... Де я?

— Ти у лікарні доню, тебе знайшли біля озера.

— Біля озера? — говорити було важко, в горлі пересохло. Та... якого озера, я ж була...

— Де Тім? — ось що найважливіше, бо спогади спливали в моїй голові й страх, той жах, що пережила, повертався і захоплював мене. Та чорнота, що поглинала Тіма... Як же хочеться, щоб те все виявилось поганим сном, а Тім живим-здоровим. Та інтуїція підказувала протилежне, тривога поїдала мене настільки, що я не могла лежати на місці. Тому піднялась, ігноруючи запаморочення та спробувала встати.

— Адо, ти що робиш? Тобі ще не можна... — мама намагалась втримати мене та я її не слухала.

— Як наша пацієнтка? Прокинулась? — до палати зайшов лікар і я притихла та лягати відмовилась, продовжувала сидіти на ліжку.

— Усе добре, мені потрібно йти, — твердо заявила я.

— Адо, тобі не ще можна йти, твої опіки не зажили, тобі потрібні перев’язки і догляд.

— Які опіки? — що він таке говорить. У мене не має ніяких опіків.

Та, чомусь, тільки після того, як мені лікар сказав про опіки, я глянула на свої руки, які були в бинтах, а ще біль, я відчула ниючу біль, і ще більше запанікувала, бо остаточно заплуталась. Наступні пів години, мені робили перев’язки. Як виявилось опіки були не тільки на руках, а ще і на обличчі та шиї. Великі, малинові плями з темними краями. Вид просто жахливий. Лікар на мої запитання відповідав неохоче, або, як мені здалось, він сам не розуміє походження моїх ран. Коли лікар з медсестрою нарешті вийшли, я знову запитала маму про Тіма. Вона відвела погляд.

 — Мамо?

— Адо, вчора в батьківській групі написали про вечірку і про те, що кількох твоїх однокласників затримала поліція. Я хвилювалась, подзвонила до Маринки, та вона була уже в дома і теж розхвилювалась коли почула, що тебе досі немає. Тоді ми з татом обдзвонили всіх твоїх однокласників, вчителів і, як виявилось, не тільки ти зникла, а й Тимофій. Поліція організувала пошуки, прочісували усю територію озера, та парк з деревами. Але нікого не знайшли. Та, коли уже почало світати, біля озера знайшли тебе, хоча цю територію уже перевіряли патрульні. А Тимофія так і не знайшли.

Слухала маму не перебиваючи та намагалась хоч щось пригадати, бо після того, як доторкнулась до чорноти і мене відкинуло до дерева, а Тіма поглинув дим... Нічого не пам’ятаю. Як я добралась до озера? Чому я не пам’ятаю? Де Тім?

— Мені потрібно до Ярослави. Заявила я і почала очима шукати свій одяг.

— Адо, ти ж чула лікаря, тобі потрібно лежати.

— Мамо, поговорімо відверто. Ти ж знаєш хто бабуся і хто я. Знаєш на що вона здатна, тому мені буде краще поїхати до неї, вона допоможе не тільки з ранами, а ще й розібратись з тим, що сталось і знайти Тіма.

Я ще ніколи не бачила маму такою розгубленою, в її очах стояли сльози і, здається, вона не знала що робити. Та я точно знала, що мені потрібно до Ярослави. Бо те, що сталося, не скоєне руками людей.

— Я відвезу тебе, — нарешті промовила мама й пішла організовувати мені виписку.

А я вдяглась в одяг, який привезла мама. У свої сірі джинси з футболкою і кепку. На біль не звертала уваги...

                * * *

В машині ми їхали мовчки. Мама більше нічого не питала, як і я. Кожен думав про своє. Машину залишили уже перед самим лісом і далі пішли пішки. Та перед границею лісу мама зупинилась на хвилину, наче прислухалась до чогось... Мене здивувала така поведінка мами, я чомусь думала, що вона піде зі мною до Ярослави. Та цього не сталось...

— Адо, ти розумна дівчинка, тому слухай уважно, що говорить бабуся й не повторюй моїх помилок.

Хотілося запитати про, які саме помилки мова, та мама обняла мене, повернулась і швидко попрямувала до автомобіля. А я зробила крок і перетнула грань лісу і одразу відчула як печуть рани. Невже так раптово припинилась дія знеболювальних?

Йшла вперед, а думками кликала бабусю, вона ж завжди зустрічала мене, то чому зараз не приходить? Як виявилось, мені самій не так легко знайти будинок бабусі. Ходила, блукала, поки не вийшла на галявину, якусь досить дивну. Посередині галявини росло маленьке деревце, а біля нього було сухе,з великою тріщиною, наче у нього блискавка потрапила. Провела рукою по тріщині й перевела увагу на молоде деревце... Воно було мені наче рідне.

— Це твоє дерево і ти можеш черпати з нього сили.

Оглянулась на голос лісовика і побачила не темну хмаринку, а справжнього лісового духа-перевертня. Він був одягнений як людина, а на стегнах мав червоний пояс. Взуття переплутане: правий личак на лівій нозі, лівий — на правій. Очі зелені й горять, ніби вугілля.

— Невже ти нарешті побачила мене, може ти й не така нездара, якою здаєшся? — та своєї іронії, лісовик не втратив.

Дивилася на це чудо природи й мовчки кліпала очима...

— Чого дивишся, краще швидше дій, бо чорнота, що в тобі, збільшується... Як мені змусити дерево поділитися силою, питати в лісовика не стала. Обняла дерево і, з заплющеними очима, почала свій внутрішній монолог...

*Лісовик — лісовий дух-перевертень — може ставати пнем і купиною, перетворитися на звіра чи птаха, він обертається ведмедем або тетеруком, зайцем... та, ким завгодно, навіть рослиною, адже він не лише дух лісу, а є його суттю: він мохом обріс, сопе, ніби ліс шумить, він не лише ялиною являється, але й стелиться мохом-травою. Лісовик відрізняється від інших духів особливими властивостями, які має тільки він: якщо йде лісом, то зростом рівняється найвищим деревам. Водночас, виходячи прогулятися на узлісся, він ходить там малою билинкою, нижче трави, вільно ховаючись під будь-яким листочком. Але на луги, власне, він виходить рідко, строго дотримуючись прав сусіда, який зветься польовиком, або польовим. Не заходить лісовик і в села, щоб не сваритися з домовими та півниками, — особливо в ті села, де співають зовсім чорні півні, живуть при хатах «двоокі» собаки (з плямами над очима у вигляді других очей) і трьохшерстні коти.