Розділ 7.

Моя школа — найзвичайнісінька. Така пересічна, що навіть смішно, що по ній може ходити вовкулака. Справжній, що перетворюється на великого сильного вовка, що з легкістю перекушує шию людини, а ще п’є кров й інколи з’їдає серце.

«Чому саме серце?» — перше моє питання, яке я задала Ярославі слухаючи про вовкулак. «Бо серце не просто орган, що перекачує кров... Саме в ньому й міститься божественна іскра...» На запитання “Що таке “Божественна іскра”?”, бабуся загадково посміхнулась і сказала, що колись я сама зрозумію. Та поверну свої думки до стін школи. До проблеми, яку маю вирішити, до знешкодження вовкулаки, який має десь тут бути...

Тож, підіб’ю підсумки: Мій вовкулака чоловік і він точно має зв’язок з моєю школою. Та варіантів безліч... Він ж може бути ким завгодно: учнем, вчителем, батьком учня чи технічним працівником, або навіть він міг випадково зайти в столову перекусити, та це сумнівний варіант. Отже тепер з підозрою дивлюся на всіх осіб чоловічої статі й чекаю дива. Надіюся, що моя магічна сутність проявиться і я інстинктивно зрозумію що це він, коли побачу у людській подобі. Особливо напружено мені було саме в їдальні, коли мені здавалося, що він на мене дивиться і шмат в горло не ліз.

— Адо, ти чого не їси? — вовкулаку виглядаю... Подумала я, а сама просто сказала, що не має апетиту.

— Марино, а може ти чула плітки... Про дивні події в школі, чи...

— Дивні події? А ти що, все пропустила? Точно! Тебе ж не було на цих вихідних, ну, як і попередніх, — з докором зауважила дівчина, та я чекала продовження... — Адо, в сім’ї Марка трапилась трагедія. Дикий звір буквально розірвав його маму. Маринка говорила пошепки, а ще оглядалась по сторонах.

— Дикий звір? У місті? — що за нісенітниця? Такого не може бути... Це точно мій вовкулака. Занадто явний збіг. А, як запевняє мене Лісо, збігів не буває.

Самій не віриться, що так легко його знайшла. Потрібно було просто заглянути у шкільну групу з новинами, чи розпитати Маринку.

— Марк, живе за містом у власному будинку. Тому поліція висунула таку версію і газети уже це написали. І взагалі, сім'я у Марка дивна. А він сам, часто не ходить на уроки, а ще мовчазний і не ходить на побачення та вечірки, хоч досить популярний, ну, ти сама знаєш... — тараторила Маринка.

Газети потрібно глянути... І про Марка знаю, та ніколи не вважала, що він дивний. Невже усі підлітки, що не помішані на сексі, мають отримувати статус дивних!? Можливо я так захищаю його поведінку, бо сама схожа до нього й мене теж вважають дивною?

— А Марк... У школі?

— Звісно ні, після такого...

Тільки подруга це промовила, як до їдальні зайшов Марк і наступила мертва тиша. Всі присутні дивились на нього, дехто відкрито витріщався, а деякі це маскували й старались делікатно підглянути. Та все одно вся увага була прикута до хлопця і моя в тому числі. Марк навчався у випускному класі й був досить популярним хлопцем з команди волейболістів. І досить симпатичним... З правильними рисами обличчя, виразними вилицями, широкими плечима й натренованими руками і ріст вище середнього. Зараз хлопець був блідий і весь у чорному, що ще більше підкреслювало блідніть обличчя. Він сів поряд хлопців зі своєї команди і, здається, час знову пішов своїм плином.

А я зрозуміла, що нічого не бачу надприродного дивлячись на Марка. Ніякої темної аури, його очі не світились, ікла не стирчали, а моя інтуїція мовчала й не надавала жодних підказок. А може це і не Марк? А може його батько? Після уроків я все думала про хлопця... І вирішила поїхати до нього додому. А що? У всіх детективах слідчі так поступають, таємно пробираються у будинок де сталось вбивство.

* * *

Та в житті все виявилось не так просто, як у фільмах. По перше, довго шукала адресу Марка, потім довго добиралася. Тому, поки знайшла будинок, уже смеркало. І в середині не світилось. Невже нікого в дома не має? Так... А це добре чи погано? Оглянулась довкола... Я стояла на вулиці, перед дерев’яним парканом, переді мною будинок Марка, а позаду нього ліс. Справжній ліс. Кілька хвилин зосереджено дивилась на нього, сконцентровано намагалась з’єднатися з ним, та не вийшло, бо цей ліс звичайнісінький, не такий як мій.

Тихо відчинила хвіртку й обійшла дім, добре, що тут не має собаки. На задньому дворі є ще сарай, який зачинений на металеву колодку, та я змогла відчинити, прикликавши магію, що тече у моїх жилах, на допомогу. Двері зі скрипом відчинились, а з рота йшов білий пар, бо уже мороз увійшов у свої вечірні права. Добре, що снігу не було, а то б мої сліди були повсюди. В сараї темно, вікон не було, тому я широко відчинила двері, а й молодий серп місяця освітив приміщення. Це добрий знак, подумала, й приступила до огляду.

Довго шукати не довелось. Біля стіни побачила металеві кайдани для рук та ніг, зі слідами крові. Спів-ставила факти: вовкулаку я бачила в п’ятницю, вбивство мами Марка теж сталося в п'ятницю, та не вночі, а в день, що цікава деталь і важлива, враховуючи, що вовкулаки набувають форм вовка вночі... Ще у звіра була поранена лапа, а на кайданах є сліди крові, мабуть, він якось вирвався й поранив руку, потім напав на маму Марка... А як він опинився у моєму лісі й навіщо? І це точно батько Марка?

— Ви хто і що тут робите? Чоловічий голос застав мене зненацька. Я різко повернулась і побачила високого, молодого чоловіка у чорній, довгій куртці й в чорних рукавицях.

— Я... — що ж сказати?

— А ви хто?

Він проігнорував моє запитання підійшов впритул до мене. Взяв до рук кайдани, які дзвеніли від того що їх рухають.

— Я помічник слідчого...