3. Слов’янський амулет

Село лиш недавно почало жити в умовах окупації. Майже всі чоловіки пішли на війну, а Юхим залишився працювати в колгоспі. Через вроджену ваду його не зарахували до війська.

Почалися масові переслідування та арешти людей єврейської національності. В їхньому поселенні під недавно збудованим клубом, знаходилась велика яма, яку навіть підвальним приміщенням важко назвати. Там не було жодного вікна, а замість дверей, лиш невеличкий боковий отвір. Саме туди з навколишніх поселень і зганяли євреїв перед тим, як відправити далі в так звані загони винищення. Це були спеціальні табори, з яких вже ніхто не повертався, причому забирали туди усіх і навіть дітей.

Про звірства та знущання з цих приречених Юхим знав не з пліток — все бачив на власні очі. Найгірше для нього було усвідомлювати, що їх навіть за людей не вважають. Нещасних морили голодом, тримали без води й лиш інколи випускали з темної ями на траву перед клубом для того, щоб ті могли пастися мов худоба під конвоєм.

Маючи добру душу в молодого хлопця стискувалося серце, коли він бачив це все. Не зміг терпіти як усі інші, та щоб хоч якось полегшити їм існування при нагоді потайки передав трохи їжі. Там він і впізнав чоловіка, смерть якого вже пережив, той розпачливо почав благати допомогти врятувати його дитя від вбивства, потайки переправивши до більш безпечної зони окупації та повідомив де вони з дружиною переховуються.

Юхим знав, що за подібне можна розплатитися життям, але навіть не замислюючись виконав прохання полоненого, усвідомлюючи, що воно передсмертне. Знайшов його жінку та малого сина у вказаному місці в сусідньому селі та під покровом ночі, городами привів у свою невеличку хату. Облаштував їм сховок в спеціальній ніші під піччю, яка використовувалась для дров і жінка одразу ж заховала туди малого Ісаака.

***

Вони сиділи з Іустиною біля невеличкого вікна за громіздким дубовим столом, який колись змайстрували для великої родини, а тепер він використовувався лиш ним одним. Темрява надійно приховувала від сторонніх всі таємниці і її лиш злегка розвіювало сяйво місяця, пробиваючись крізь малесеньку шибку.

Жінка вкотре зітхнула, думаючи про майбутнє й вирішила поділитися своїми проблемами та переживаннями:

— Хоч я й вийшла заміж, проте не забула власне коріння. Наш шлюб багато хто вважав неправильним — навіть їхня віра це забороняє, та ми нікого не слухали, а тепер я змушена розплачуватися за це, постійно думаючи як врятувати сина від загибелі.

Юхим уважно слухав її, також не на жарт переймаючись долею цього малого, але не відчував біля нього присутності смерті, чи може йому лиш хотілось вірити у краще. Спробував переконати Іустину, що допоможе та поділився планом порятунку, вселяючи в її серце віру. Щоб відволікти жінку від важких роздумів, надумав розповісти їй про своє життя, а також про те, що найбільше мордувало його помисли й повідав як щоночі мучиться, бачить та переживає майбутні смерті, бо це його розплата за страшний гріх батька.

Жінку настільки вразила ця історія, що вона миттю прийняла рішення.

— Ти допомагаєш рятувати життя моєму сину, усвідомлюючи, що самого за це може чекати смертна кара, я допоможу тобі знайти порятунок, – сказала пошепки знімаючи з шиї прикрасу, яку завжди ховала від усіх та простягла своєму співрозмовнику. — Мої предки поклонялись слов’янським божествам і це дуже сильний талісман – Коловрат у Сонці, проте допомагає він лиш людям з чистим і добрим серцем, а в тебе воно саме таке, я ні на мить в цьому не сумніваюся. Цей оберіг тобі потрібніший.

Юхим дивився як легенько місячне сяйво торкається цієї прикраси, надаючи їй якогось містичного блиску і дійсно хотів бачити в ній свій порятунок, але все ж вагався, усвідомлюючи, що для Іустини це не просто коштовність. Проте жінка вже твердо все вирішила й сміливо вклала срібний талісман йому в долоню. І хоча вона усвідомлювала, що цю прикрасу можна було виміняти на тимчасовий притулок або їжу, як робили багатші євреї, платячи за свій порятунок, але їй хотілося віддячити добром на добро й не вагаючись безкорисливо віддала оберіг свого роду сподіваючись, що це полегшить його страждання.

— Цей могутній оберіг відтепер твій, він має велику силу й зможе захистити навіть від такого страшного прокляття, головне вір у це, – знову повідомила півтоном. І впевнено додала: — Він подарує тобі спокійне життя.

Юхиму було ніяково приймати такий дарунок та ще й за те, що він просто допомагає вберегти від смерті дитину, але коли жінка вклала прикрасу до руки, відчув тепло та енергію, які від неї йшли. 

Він просидів з Іустиною до ранку, розмовляючи про все на світі, поки її син мирно сопів у сховку. Круглу прикрасу з дивними символами, які чоловік не міг сповна роздивитися в напівтемряві, з рук так і не випустив, наче боявся розлучитись з нею. А рано-вранці до його убогого помешкання заявились поліцаї, жінка прожогом кинулась у сховок, а він похапцем жбурнув древній оберіг на підлогу під столом, накинувши на нього якесь ганчір’я.

Юхим думав, що прийшли за цим невинним хлопчиком, але насправді прийшли за ним, бо хтось доповів про те, що він підгодовував ув’язнених. Його забрали разом з полоненими євреями, переправивши в інший табір.

Молодому чоловіку було добре відомо яка доля чекає декого з них — вже бачив все уві сні, проте його там не було, хоча він не замислюючись замінив би будь-кого, адже мріяв померти раз і назавжди, звільнившись від такого нестерпного існування. Та прокляття не дасть йому загинути, бо залишався останнім зі свого роду. Воно його врятує, щоб продовжити мучити. Допитавши, його відпустять додому.

Він повернувся через декілька днів, надягнув захисний амулет і вже його не знімав.

А от Іустину з Ісааком переховував ще три дні, доки не з’явилась можливість потайки переправити їх до румунської зони окупації — це був один із найпоширеніших способів допомоги євреям, бо вижити в умовах німецької окупації було практично неможливо, а там в них хоча б якісь шанси на життя були.
***
Юхиму пощастило, адже оберіг дійсно надійно захищав його, послаблюючи дію прокляття, та проганяючи зі снів смерть. З часом він навіть повірив, що слов’янська прикраса повністю блокує його дію, тому й одружився. Невдовзі після цього доля подарувала подружжю первістка, і саме тоді воно вирішило безжально нагадати про себе: малюк загинув на другий день життя — перестав дихати й все.

Відтоді Юхим боявся любити, знаючи, що доведеться втрачати, але маючи щиру душу любив усіх і страждав найбільше, адже хоч оберіг і захищав його від снів, та не міг вберегти від втрати найрідніших. Він це постійно пам’ятав – жив з острахом знову віч-на-віч зіткнутись зі смертю, адже доля дала йому ще двох дітей. Та попри страхи чоловіка, сини вижили, створили власні родини й подарували йому чудових внуків. Саме тоді прокляття знову дало про себе знати. Хоч старому й не довелося побачити уві сні та пережити смерть обох синів, їхніх дружин, двох внучок та внука, проте це не зменшило біль від втрати рідних. Юхим ненавидів те прокляття, яке всього лиш за один рік забрало з його життя всіх крім найменшого Вовчика, якому тоді було всього лиш два роки, вибравши його наступною своєю жертвою.

Дід намагався прожити якнайдовше, знаючи, що іншого виходу немає, адже його тягар ляже саме на плечі внука, а той мусив ще трохи подорослішати. І старий силував себе жити. Бачив у нащадку себе: внучок ріс допитливим, життєрадісним, співчутливим, мав добре серце. Але Юхим чудово знав наскільки жорстоке майбутнє того чекає, та нічого не розповідав, хоча лист з поясненням і детальним описом тих старих подій з рекомендаціями, яких потомку доведеться дотримуватися, давно був написаний про всяк випадок. Він хотів, щоб у малого хоч дитинство було нормальне, як у всіх однолітків, адже усвідомлював, що доля не жалітиме цього хлопця.