Вмираючи щоночі

7. Видуманий кінець стає початком

Літо 2009 року
Попереду чекав майже місяць заслуженої відпустки. Всі його друзі та колеги з роботи мали родини й заздалегідь планували відпочинок: хто на море, валятися на піску під сонцем, а хто підкорювати гірські вершини, щоб наробити безліч світлин у всіх можливих ракурсах і потім ще цілий рік хизуватися ними.

Володимир знав, що ніхто не відхиляється від цього сценарію і щороку все відбувається за стандартною схемою. Тільки йому самому не було чим вихвалятися. Звичайно, чоловік встиг побувати повсюди, робив безліч світлин, заводив короткі романи, які ні до чого не зобов’язували, та це все було не те. Його знайомі та друзі цьому заздрили, мріяли про таку ж волю і тільки він сам чудово усвідомлював, що насправді в самотності та примарній свободі немає нічого хорошого. Він хотів би опинитися на місці будь-кого з них, щоб відчути як це, коли ти комусь дійсно потрібний, тебе чекають, обіймають, піклуються, щиро називають коханим — хотів мати щось постійне. І так, ще однією недосяжною мрією для нього було слово «татусь», але чудово розумів, що не почує його.

Можливо, подібні бажання з’явились саме тому, що він хотів неможливого, свідомо відрікшись від цього, адже як говориться, «заборонений плід завжди спокушає більше».

Світлана, єдина незаміжня дівчина в їхньому колективі, занадто завзято допитувалася, про його плани на відпустку і навіть наполегливо пообіцяла зайти «на чай», коли дізналась, що в нього їх немає. Причому слово «чай» протягла таким солодкувато-млосним голосом, що ніяких сумнівів в її істинних намірах не залишалося. Звичайно, чоловік не міг не помічати ті зацікавлені, хижі погляди, легесенькі дотики начебто аж занадто «ненароком», але завзято все ігнорував, навіть попри те, що в колективі їм пророкували стати парою й активно намагалися звести разом. Та одна справа заводити короткі інтрижки з майже незнайомими жінками, а зовсім інша – давати сподівання тій, яка несамовито намагається впіймати на крючок хоч когось, в спробі окільцювати, оскільки свого часу десь загубилась в просторі добряче запізнившись з цим, і коли отямилась всі знайомі й подружки вже давно непроглядно загрузнули в пелюшках та домашніх клопотах. А фарбована в яскравий рудий колір жінка, відчайдушно бажала бути такою як усі, навіть не усвідомлюючи, що ті її подружки лиш вдають бурхливе щастя від раннього заміжжя і ні одна із них не бажає зізнатись наскільки заздрить самій Світлані, її свободі та спокійному, вільному життю.

В спробі втекти від занадто заповзятої Світлани, чоловік вирішив навідатись в село, де колись давно проживав його дід і провести відпустку там. Насправді він не любив цей сільський побут, тому за весь час навідувався в ту стару хатину, максимум разів п’ять. Але занадто наполеглива та з кожним днем все більш відчайдушна рудоволоса фурія не дала йому вибору. Від такої настирливої жінки слід тікати не оглядаючись, інакше проблем не уникнути. Тому вранці наступного дня, зібравши невеличкий багаж, відправився в дорогу.

В’їхавши в те село вже по обіді він одразу ж стикнувся з похоронною процесією.

«Просто чудово! Ця смерть вже моя постійна супутниця, майже родичка», — іронізував зупинивши автомобіль на узбіччі. Нервово постукуючи пальцями по керму, став чекати. Знав, що перегороджувати дорогу смерті не можна, її слід поважати. Стара з косою ой як не любить ці різні ігри. Опам’ятавшись від своїх дивних роздумів, підняв голову від керма й наштовхнувся поглядом на очі замотаної в темну хустину, заплаканої молодої жінки. Припустив, що це близька родичка покійного: йшла в першому ряду слідом за катафалком, за обрядовими традиціями місцевості тримала під обома руками хліб.

Пропустивши похоронну процесію, Володимир рушив далі та невдовзі дістався старої добряче зарослої бур’янами та молодими деревами хати. Майже до вечора він намагався привести подвір’я в порядок, випросивши в сусідів всі необхідні інструменти. Це допомогло вбити час і усе-таки безперешкодно дістатись старого помешкання, розчищеним шляхом.

Відчинивши двері у своє пристановисько, чоловік стражденно скривився, обвівши поглядом все навколо. Хмурячись, мовчки стояв на порозі, не наважуючись заходити всередину та насупився ще дужче поринаючи в моторошну атмосферу старої хати: потріскані облущені стіни, шари пилюки на підлозі та всіх інших поверхнях, старе пружинне ліжко, яке виглядало як мінімум столітнім, а цей ефект ще більше посилювала повністю покрита іржею металева спинка з якимись химерними завитками. Через забруднені шибки маленьких вікон світло погано пробивалось всередину, тому здавалося, що на вулиці вже сутеніє. Глянувши на низьку стелю, вкотре примружився, усвідомлюючи, що та вже почала відлущуватись. Помешкання аварійне – може прибити шматком глини, щедро наліпленої якимись предками.

В будь-якому іншому випадку, він би одразу розвернувся та навіть не задумуючись дременув у свою затишну квартиру зі всіма можливими зручностями подарованими цивілізацією, але згадка про Світлану, яка несамовито бажала неможливого, вмить зупиняла цей порив. Чомусь в його асоціаціях ця рудоволоса нагадувала швидкісний потяг, який вже не спинити, але він сподівався вистояти й планував добряче подумати над цим у відпустці в якихось нетрях, де ніхто не заважатиме шукати дієві способи чи аргументи, оскільки прокляттям таку явно не злякаєш.

«Переночую в автомобілі, а завтра пошукаю яку-небудь тиху базу відпочинку поблизу і проведу відпустку там», — твердо вирішив чоловік, надійно замикаючи те старе помешкання.

Пізнього вечора Володимир відправився на річку, куди ходив з дідом ще в дитинстві. Йти далеко не довелося, потрібно було лиш спуститись стежкою у долину, минувши насадження вільх та верб.

У вечірньому повітрі витав аромат диких квітів, зовсім незнайомих йому – міському жителю, в кронах дерев торохтіли якісь птахи, розбавляючи крик несамовитих круків, які наче збожеволіли, цілою зграєю літаючи над невеликим лісом.

На берег річки поволі опускався туман, викликаючи асоціації з химерними снами минулого, які він бачив коли не вірив у дію амулету. Швидко розігнавши дивні спогади, помітив у високій траві темну постать. Підійшовши ближче, впізнав жінку з похоронної процесії. Вона сиділа підтягнувши коліна аж до підборіддя, та обхопила їх руками, втупившись очима в темне плесо. Почувши кроки, сполохано випрямила спину та повернула голову зиркнувши на того, хто надумав порушити її спокій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше