Він і вона

Неймовірна історія, що сталася на Різдво з чоловіком і жінкою, що дуже потребували дива.

Вона.

«Тату, а як ти познайомився з мамою?..» – В житті кожної ідеальної сім’ї наступає подібний момент, а ми ідеальна сім’я, хоча б тому, що пройшло шість років з того часу, коли я вперше зустріла чоловіка своїх мрій, а він ще й до цих пір цілий і майже неушкоджений мною (а я на розправу ой яка швидка!). До того ж кожного дня, на протязі цих шести років, мій коханий клянеться, що я найкраща і найєдиніша жінка його життя. І що головне – ніхто його, власне, за язика не тягне. Так от, наступає момент, коли п’ятирічний плід цього кохання – зеленооке, непосидюче і вреднюче дівчисько – несподівано зацікавлюється вашим спільним минулим, і, судячи з того, як зручно всідається на дивані, воно не задовольниться відповіддю на кшталт: «Підростеш – дізнаєшся», чи: «А хто там пам’ятає». Переглядаємося з чоловіком, примощуємося з обох боків, робимо загадкові й таємничі обличчя, і я починаю: «В одній далекій казковій країні...». А пам’ять моментально відновлює реальні події, ніби вони відбулися тільки вчора...

« Дурепа, але ж дурепа!» - я з силою вгамселила по керму, аж загуло. Долоні відізвалися болем, і це трохи привело мене до тями. Що ж, на кілька секунд відпустило. Злість і приниження повільно відступали, хоча, якщо звернути увагу на клубок нервів, який продовжував розпирати горло – ненадовго. Перший раз за останню годину змогла осмислено розглянутися навколо себе і оцінити матеріальні втрати. Так, половини нігтя немає, точно пам’ятаю – зоставила його в поганій пиці тієї підлої тварюки-пройдисвіта. Зламав, гад, мені своєю залізною щелепою витвір мистецтва. Ще й нога болить – це я йому на прощання... Ну таке, заслужив, проїхали.

О, а я, виявляється, дійсно їду. Треба ж – вискочила просто в халаті, в тапках, продерлася крізь завірюху, вскочила до авто, і рвонула якнайдалі від цього фальшивого пустого, брехливого... ух, слів не вистачає! Прощавай, моя романтична відпустка, дім відпочинку в мальовничих засніжених Карпатах і дві здоровезні валізи дорогих шмоток (про них пошкодую потім).

В житті будь-якої жінки є свої і абсолютно різні спомини про стосунки з чоловіками, але одна кодова фраза - «а все так добре починалося» - змусить кожну на секунду заглибитись у себе, зітхнути, і далі розуміюче кивати в такт твоєї розповіді.

Отож. А все так добре починалося... Після того, як запустився нарешті третій і поки що останній заклад в мережі моїх кав’ярень-кондитерських, я відчула себе, як вичавлений лимон. Дійсно – поки сама все не проконтролюєш, ладу не буде – це на перших двох моїх кав’яренках перевірено. І ось – персонал вишколено, обладнання – сучасніше не буває, реклама – проведена за всіма можливими напрямками. Відкриття, музика, гості, кілька телекомпаній завітали. Першу годину я ще розмовляла з відвідувачами, друзями, давала інтерв’ю, а потім як навалилася втома – просто за весь останній місяць. Махнула на все рукою, взяла собі каву, примостилася біля столика в кутку, і тільки спостерігала, як повністю відлагоджений мною механізм починає крутитись і працювати сам. Аж тут – фанфари! До мене підсідає Він. Красень, підкачаний, засмаглий, білосніжна посмішка іспанського гідальго, костюм, сорочка, годинник (мої очі на автоматі самі вичислили дорогі бренди і склали кошторис). Не відштовхнула одразу, бо почав розмову турботливо, ненав’язливо. Поспівчував, сказав, що розуміє мою втому, що сам недавно продав в іншому місті мережу ресторанів, бо хоче трохи вдихнути свободи й пожити для себе. Отак слово за слово, як казала моя бабуся: «кіно-танці-лимонад», і закрутилося. А закінчилося все сьогодні в Карпатах, куди ми разом поїхали в романтичну подорож на Різдво. Повертаюсь я з душу за шампунем, який забула дістати з валізи, і чую, що він розмовляє напівголосно з кимось в кімнаті по телефону. Ну, в цьому випадку ніхто з жінок мене не осудить – пригальмовую в коридорчику і нашорошую вуха. О, з братом розмовляє, але чого так таємничо? І тут чую: «...Та все на мазі, брателло, вона вже у мене з рук їсть. Сьогодні вручу обручку, до речі, дякую за авто, яке ти мені позичив і гроші – скоро все поверну до копійки, точніше, поверне моя нова дружина. Ха-ха-ха, ну не читай мені мораль, от такий я вже дон Жуан...» Останнє, що пам’ятаю – біль в нозі, зігнута навпіл виюча чоловіча постать в кутку, і власну руку, що хапає з тумбочки брелок з ключами...

І ось вона я. Та-дам! В машині, як виявилось, гадового брата. Вже відмахала кілометрів десять від готелю по гірській, засипаній снігом дорозі, і тільки тепер повернулася до свідомості й задумалася, що робити далі. Сніг ліпив все сильніше, двірники крутилися як божевільні, але дороги перед собою я вже майже не бачила. Тільки пам’ятала, що кілометрів за п’ятдесят внизу є маленьке містечко, і у ньому залізнична станція. Як мені звідти добиратися додому – я не знала. Грошей ні на бензин, ні на квиток у потязі немає, та й одягнута я, щоб не сказати дивно – оригінально. Але скоро мені стало зовсім не до такого далекого майбутнього. Всю свою увагу і зусилля я спрямувала на те, щоб втримати авто на дорозі, або, скоріше – хоча б визначити, де та дорога? Здавалося, що сніг сягає решітки радіатора, і я не їду, а пливу в чітко окресленій фарами плямі світла, посеред безкрайнього білого океану. Все, буду зупинятись. Я вже вся мокра від поту, плечі, руки, шия болять від напруги. Посиджу, подумаю, що робити далі, відпочину. Раптом попереду побачила два тьмяні вогники, вони швидко виростали, наближалися, почувся рев, гуркіт, і просто на мене вилетів величезний грейдер. Його громада просунула повз моє авто на відстані простягнутої руки і розчинилась за спиною у віхолі. Цього нерви вже не витримали, руки самі смикнули кермо вправо, автівка зсунулася на кілька метрів униз і цілим радіатором загрузла в сніговій кучугурі. Приїхала...

Сиджу, як то кажуть: «Красуня в шоці». Сніг мете, вже майже ніч, ще й двигун заглох. Намагаюся знову його завести, бо перше, що прийшло до голови – це колись прочитані книжки про полярників, що пачками на полюсі замерзали насмерть... Раптом бачу якусь темну тінь, що з’явилася позаду, і почала рухатись навколо автівки: «Мамо, ведмідь! Ще цього мені не вистачало!» Тінь наблизилася до дверцят водія, замок клацнув і вони почали відчинятися: «О, Боже! Ведмідь, який вміє відчиняти дверцята!» Де там те блокування!? Пізно. В салон разом зі снігом і з морозним вітром всовується волохата морда... Легені самі набрали повітря, ніби збоку чую власний пронизливий вереск... Хочу закричати: «А-а-а, ведмідь!» Та раптом помічаю на зарослій морді звіра людські очі – та й на обличчі не шерсть, то ж борода. І оскільки: «А-а-а!» я вже кричу, то зосталося тільки замінити останнє слово, і замість медвідь, проверещати: «Гуцу-у-ул!!!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше