Вогник для холодного

Розділ 5

Артур

̶  Добрий вечір. Що сталося? — піднімаю брови, запитально дивлюся на Ліну і притримую їй двері. Вмовляти залишитися і не подумаю. Дівчина важко зітхнула. Каже:

̶  Маму свою запитай.

̶  Зрозуміло. Запитаю. Валізу донесеш, чи помогти? — питаю байдуже. Якщо мама так вирішила, сперечатися з нею не буду. Це ми вже проходили. Знайду іншу. Хоч на даний момент вже не впевнений, що це буде легко.

̶  Довезу. Вона на колесах. — буркнула сердито Ліна. Поправила довге світле волосся і продовжила спускатися по сходах. Я наздогнав, взяв від неї, як виявилося, досить важку ношу і зніс додолу по сходах. Потім притягнув до таксі, яке стояло біля наших воріт.

̶  Тамара Василівна розрахувалася з тобою? — питаю її. Дівчина ствердно кивнула головою. До нас підійшов таксист. Поклав валізу в багажник. Привітався, я відповів йому.

̶  Дякую за старання, Ліно. Всього найкращого тобі. — кажу спокійно. Та іронічно скривила пухлі губки.

̶  Ага, і тобі. Терпіння... — я хмикнув, ледь посміхнувся. Добре каже. Терпіння мені знадобиться. І відчуваю, що дуже навіть.

  Повернувся в дім, сходив в свою кімнату, помив руки, переодягнувся в спортивні штани й футболку. Приходжу на кухню. Валка вже нема. Пізно. Доведеться самому шукати, що з’їсти. Заглядаю в великий дводверний холодильник. О, те, що треба. Печене м’ясо індика, салат і моє улюблене чеське пиво. У– м–м...  Життя налагоджується.

̶  Як пройшов день? — на кухню повільно заходить мама. Озираюся на стукіт її палички по плитці.

̶  Привіт, мам. Важкий день. Та бувало й гірше. А в тебе, бачу, теж не дуже. Так? — помагаю їй сісти за стіл, відсуваю крісло. Вона ставить ціпок біля сусіднього крісла, вмощується зручніше. Хитро посміхається.

̶  Ти бачив Ліну, так? Ще застав?

̶  Ага... — розкладаю на великому скляному столі перед собою «банкет», дістаю з шухляди виделку і ніж. Наливаю собі пива в улюблений високий кухоль. Беруся їсти.

̶  Ти вже вечеряла, мам? Будеш щось? Молока дати? — питаю, наче, я не сердитий. Вже й сам не знаю, як реагувати. Мама крутнула головою.

̶  Ні, дякую. Валентин мене нагодував перед тим, як іти додому. Хіба що водички можна. — задумливо посміхається. Я вже знаю цей вираз обличчя. Чекає, доки я почну розпитувати. Аж смішно. Щоразу одне й те ж. Став. Налив їй води. Мовчки жую. Навіть трохи цікаво. Хто ж перший не витримає і почне говорити про Ліну. Ще трохи. Я зі смаком наминаю свою пізню вечерю. Переважно не їм о такій порі, але часом раніше не виходить. А голодним точно не засну. Запив пивом.

̶  О... Тепер зовсім інша справа... — погладив себе по пласкому животі. Мама посміхнулась. Не витримала. Каже:

̶  Ну...

̶  Що, ну? — далі роблю вигляд, що не знаю, чого вона від мене хоче.

̶  Та годі тобі! Знаю, ти можеш довго мовчати. Але я, ні. І так нудно. Артурчику, знайди мені іншу дівчину. Якусь нормальну. — таки сказала. Ну, звісно... Відкидаюся на спинку крісла. Якийсь час дивлюся на неї. П'ю холодне пиво. Цирк. Чесне слово. І, чого вона хоче? Навмисне мені голову морочить? Дивні створіння ці жінки.

̶  Мам... Це вже котра «ненормальна»? Ти думаєш, мені більше роботи нема? Тільки шукати тобі доглядальниць, чи, хто вони там? Подруги, компаньйонки? Розумію, тобі нудно, важко. Але ж... Що цього разу? Чим не вгодила? Не так квітку твою улюблену полила, чи не так одягається? — Тамара Василівна не потрудилася пояснювати. Натомість пішла в наступ.

̶  А ти сам винен! Женитися не хочеш. Я б мала хоч з ким поговорити, внуками тішилася б. А, так, що? Ти вічно на роботі, а, як і вдома, то, або з друзями, або в спортзалі, чи ще десь зі своїми іграшками. А я, як... — важко зітхнула, скривилася. — І побалакати нема з ким. Ще й працівників береш самих чоловіків. Одна Настя є, і то... Прийде, швидко поприбирає і додому, до сім’ї. Нема коли їй мене розважати.

̶  Розумію, мам. То, що я маю зробити? Сидіти вдома, щоб тобі не було самотньо? Чи оженитися на першій ліпшій, аби тобі було з ким поговорити?

̶  Не мели дурниць! Ти знаєш, що я не це маю на увазі. Я тільки хочу, щоб ти був щасливий. Хіба не розумієш? — вже стишила голос, погладила мене по руці. — Сину, роки йдуть. Пора тобі вже перестати дивитися на всіх жінок, як на ворогів. — я зітхнув. Встав, відвернувся, сперся об тумбочку. Ненавиджу, коли вона починає цю тему.

̶  Ну, чого ти? Хіба я не добре кажу?

̶  Добре, добре, мамо! — сердито вимовляю, обернувшись до неї обличчям. — Все добре! Знайду я тобі нову компаньйонку, тільки не діставай мене з... З тим одруженням. Знаєш, я не люблю цю тему! — жінка сумно зітхає.

̶  Ну, от... Як завжди... Сердишся... Впертий! — розчаровано кривиться.

̶  Знаю… Давай змінимо тему. Або я йду спати. Завтра важкий день. Маю їхати на об’єкт в Володимир. Там є проблеми.

̶  Зрозуміло... — зітхає. Ех... Неприємно...

̶  Слухай, мам... А... Давай цього разу візьмемо тобі якусь старшу жінку. Твою ровесницю, років 50, або трохи молодшу. Будуть у вас спільні якісь інтереси. Бо я вже не знаю, яку ще тобі молоду шукати. Всі тобі не подобаються. Скоро в тому агенстві не будуть піднімати трубку, коли побачать, що то я дзвоню. — цікаво, що скаже.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше