Розділ 6

Артур

̶  Ти вже вирішив, що робити з тією дитиною, Олею? Чи вже й забув про неї? — питає мене помічник. Я крутнув головою. Вирвався з думок про те, як домовитися з поляками про спільне будівництво торгового комплексу на наших умовах. Вже котру годину сидимо в кабінеті, ніяк не закінчило роботу. Відхиляюся на спинку крісла, дивлюся на хлопця, що сидить навпроти і, наче б то, проглядає кошторис нового об'єкту.

̶  Що? — перепитую, прослухав. Рустем посміхається.

̶  Ти мене не слухаєш? Я питав про ту Олю. Що будеш з нею робити?

̶  Олю? — я не одразу зрозумів про кого він каже. — а – а... Ту, що впала в яму? Не знаю. Ще не мав часу думати. Той тиждень якийсь дуже завалений.

̶  Ти ж... Не збираєшся псувати дитині життя? — обережно питає друг, знаючи мою принциповість.

̶  Псувати життя? —  я хмикнув, покрутився на кріслі. — дитині? — очевидно, Рустем теж подумав, що вона підліток. — знаєш, скільки їй років? — він зацікавлено крутнув головою. Відкинувся на спинку крісла, клацає сріблястою ручкою.

̶  Ні... А, скільки? — я чітко вимовляю, передбачаючи його реакцію на таку цифру:

̶  23.

̶  Що? — хлопець витріщив очі, засміявся. — Жартуєш?

̶  Ні. Так лікарка сказала. Вона говорила з матір’ю Олі. — хитро посміхнувся. — А ти думав, скільки? — Рустем засміявся, підняв голову догори.

̶   Ха–ха–хаа… Капець... Дівці 23, а я їй м’яку іграшку зайця приніс і цукерки... — я лукаво хихикнув.

̶  Ну ти даєш...

̶  А, що? Я ж думав їй років... 15-16, може. Таке мале, худе... Ну–й–ну... Вже нічого не розумію. Як вона там опинилася? Тобі не цікаво? — я покивав головою з боку на бік.

̶  Цікаво. Але вона боїться розказувати. То, що зробиш? Не знаю... Нема часу докопуватися. Може... Залишити все, як є і не морочити собі голову? Що з неї візьмеш? Урок отримала, думаю. І ті пацани теж. Сторож їх добре налякав.

̶  А ти його...

̶  Ну... Так йому й треба. Нема чого спати на службі. — кажу твердо.

̶  Може, й так... А вона прикольна... — задумливо каже Рустем. Дивиться в одну точку десь на стіну за мною. Наче, щось пригадує.

̶  Що? Ти встиг побачити в ній щось цікаве? — здивовано питаю.

̶  Та... Так... Не знаю. Говорила, що має знайомих турків. Сказала, значення мого імені і прізвища. І це в такому стані. Хоч отримала струс мозку і перелякана, але...

̶  Розумна, кажеш? — я задумливо питаю.

̶  Мабуть... — каже мій турецький друг. Я посміхнувся.

̶  Як сподобалася, то вперед... Номер телефону є... — хлопець засміявся. Встав, підійшов до столика в іншому куті кабінету налив собі води. Пийнув.

̶  Не смійся з мене. — каже. Аж, здається, почервонів.

̶  Чому, я серйозно... — насправді геть не уявляю цього здорового турка з тим рудим курчам. Біля нього завжди такі високі модельки крутяться. Он моя секретарка, яка була... І то не вламала навіть на одне побачення. Моя школа.

̶  Ага... Хто б казав... А ти, коли вже? Знайдеш собі нарешті якусь дівчину, чи ні? — перейшов в наступ. Чисто, як моя мама.

̶  Так... Пішла моя «улюблена» тема. Ще чого? Ти, що з моєю мамою змовився? Не треба мені той зайвий геморой! — Рустем засміявся.

̶  Ти невиправний! Як можна так називати дівчат? Це ж... Без них життя сіре, нудно... — скривився.

̶  А з ними ще гірше... — кажу серйозно. Зітхаю. Він крутнув головою. Тоді до мене подзвонили з агентства. Прислали фото і резюме претентенток на доглядальницю мами. 

̶  О, ходи, побачимо. — кличу помічника. Треба хоч на пів години відірватися від роботи. Перемкнути мозок на щось інше, бо вже о очах рябить від тих цифр. Він з інтересом схиляється біля монітора. Розглядаємо кілька дівчат.

̶  О, ця дуже мила. — каже Рустем, побачивши струнку блондинку в яскравому рожевому костюмі і з красивою посмішкою. Я пробіг очима резюме, перегорнув сторінку. Наступна симпатична, висока брюнетка.

̶  А, ця? — питаю. Він весело киває, що теж класна. Читаю:

 — Освіта вища, менеджмент і управління, досвід роботи 3 роки по спеціальності. Відповідальна, чесна, старанна, бла, бла, бла... Та, її треба брати секретаркою до нас, а не доглядальницею. — Рустем кивнув:

̶  Ну. То бери, чого?

̶  Дмитрівна казала, що вже знайшла. Завтра прийде на співбесіду. Давай решту глянемо. — переглядаємо фото, перечитуємо.

̶  Та, вони не доглядальниць мені прислали, а якихось моделей! — сердито фиркаю, — Чого вони всі такі фіфи? Та ще й з вищою освітою. Йшли б працювати по спеціальності.

̶  Ага... Ти таку зарплату поставив і такі обов’язки, що по спеціальності вони точно стільки не зароблять, особливо на початку. — каже Рустем. Я озирнувся на нього.

̶  Думаєш, надто щедро оплачую? — він знизав плечима.

̶  Та за таку роботу... Вони ж у вас майже нічого не роблять. Ляси точать з твоєю мамою. Принаймні, ті, що я бачив...