Розділ 14

Артур

̶  Все? По цьому об'єкту закінчили? — питає мене Лісовський. Ми довго і нудно проводили нараду з кількома керівниками відділів.

̶  Так. Всім дякую. Можете йти. В понеділок знову зберемося, покажете, як допрацювали.

̶  Добре. — колеги почали вставати з за довгого столу в кабінеті нарад. Зашуміли коліщата крісел.

̶  І ще одне, що там з поляками? — питаю Рустема. — ти домовився, коли зустрічаємося? Де?

̶  Так. Вони хочуть завтра в Варшаві.

̶  Завтра? — я трохи здивувався. Наче, говорили, що за два тижні. А тепер хочуть вже завтра. Але... Нічого. Можна й так. Швидше все узгодимо, швидше почнемо будівництво. Наче, нема на наступні два дні аж надто важливих справ, які б не можна було перенести на інший час.

̶  Добре. То летимо. Ти зі мною. — кажу до Рустема. Хлопець зрадів, широко посміхнувся. Він любить подорожувати. Як я колись.

̶  Перекладач буде їхній?

̶  Так, обіцяли, що буде. Пше, Пше... — дражниться Рустем, перекривляючи поляків. Він теж майже нічого не розуміє цією мовою.

̶  Ага... Добре. — це важливо, бо я в польській розумію не більше, ніж в німецькій. Тобто зовсім мало. А сказати взагалі нічого не можу.

̶  А, як приїдуть до нас, то доведеться нам перекладача шукати. — кажу йому. Той рже.

̶  Ага, тільки не такого, як тоді.

̶ Точно, Леонід тоді «поміг»... Не забуду розгублені обличчя тих польських бізнесменів, коли він їм сказав, що ми почнемо будувати в наступному році, а не в наступному місяці.

̶  Ну, а тоді переклав нам, що вони перерахують свою частину інвестицій через 3 роки після того, як ми все побудуємо. — сміємося. То були незабутні переговори. Добре, що один офіціант в ресторані виявився кмітливий і знав польську, поміг. Бо інакше й не знаю, чим би ця вся нісенітниця обернулася.

  Виходимо з кабінету нарад, по дорозі ще щось балакаємо зі Стасом і Рустемом. Дійшовши до свого кабінету, бачу секретарку, Наталю. Сидить на робочому місці, ввічливо розмовляє з кимось по телефону. Очевидно, щось по роботі. Молодчина. Побачивши нас, дівчина встала, стримано посміхнулась. Потім закінчила розмову, дивиться на мене. Лісовський зайшов у свій кабінет, що навпроти мого.

̶  Наталю, замов два квитки на літак до Варшави на завтра десь в обідню пору, чи трошки пізніше. І перенеси на понеділок всі справи, які заплановані на завтра. — кажу секретарці. Дівчина з готовністю кивнула, кинулася записувати.

̶  А на чиє ім’я? — питає.

̶  Мені і Рустемові. І назад замов на наступний день.

̶  Добре. Вже шукаю. — сіла за комп’ютер.

   Ми з другом зайшли в кабінет. Посідали на диван, хотілося хвилю відпочити. Голова кипить від тих проектів. Рустем запитав мене про Олю. Знає, що я взяв її до нас працювати.

̶  І, що? Як та руденька? Мама задоволена?

̶  Знаєш, як на диво, так. Ще не чув, щоб так хвалила хоч одну помічницю в перший же день. Каже, щира, хороша... — хлопець широко посміхнувся.

̶  От бачиш, я ж тобі казав. Щось в ній є... — я хмикнув. Щось...

̶  Мені все одно, аби мама була нарешті задоволена і не морочила голови, бо і без того є чим зайнятися. — друг цмокнув, крутнув головою.

̶  Ну, ну... Все одно йому... Не зарікайся. Як не ця, то інша. Але колись, та знайдеться дівчина, від якої ти втратиш голову і не будеш так категорично відмахуватися. Сам за нею побіжиш.

̶  Тіпун тобі на язик! Не хочу я втрачати голову. Вона мені ще знадобиться. — кажу, наче, жартома, а сам задумався. Зітхнув. Відвернувся, встав, пішов до столу, налив собі води і почав повільно пити, щоб прогнати сумні думи з голови. Рустем, зараза, просік, що зі мною. Почав ще щось говорити мені про жінок, про те, скільки я втрачаю, викресливши їх зі свого життя. Я сів на диван і сердито відрубав:

̶  Жінки не варті мого часу! Все, давай змінюй тему, або вшивайся з мого кабінету! Хотів відпочити пару хвилин, а ти... — друг перебив мене:

̶  Та добре, добре... Все, про дівчат мовчу! Чого одразу закипаєш?!

̶  Ти знаєш, чого! — фиркнув до нього. Той замовк, зітхнув.

  Невдовзі стукає, а потім заходить Наталя. Така перелякана, чи збентежена, що аж зблідла.

̶  Артуре Івановичу...

̶  Що сталося? — питаю.

̶  Ваша мама... До вас не могли додзвонитися, то зателефонували сюди. — я підриваюся з дивану, Рустем за мною. Згадав, що під час наради поставив телефон на беззвучний режим. Більше не буду...

̶  Що з нею? Де вона?

̶  В другій лікарні. — схвильовано повідомляє дівчина.

̶  Я їду. Скажеш, що не знаю, коли повернуся. Може, сьогодні вже не приїду на роботу. — швидко вимовляю помічниці. Тоді ще даю кілька вказівок, щоб скасувала зустрічі, подібне. Хапаю пальто з шафи і стрімголов мчу з кабінету.

̶  Хочеш, я з тобою? — питає мій турецький друг.

̶  Ні, залишся. Ти і так не поможеш там. Краще підготуйся добре до завтрашньої поїздки в Польщу. Можливо, полетиш без мене. — кажу йому, біжучи до стоянки.