Вогник для холодного

Розділ 17

Оля

  Ту ніч в лікарні ми з Тамарою Василівною провели в дуже гарній персональній палаті. З усіма зручностями. Мені теж дісталося ліжко. Пацієнтка почувалася непогано. Ввечері заходив лікар. Сказав, що все буде нормально, якщо пройти курс лікування і уникати стресів. Вранці ми ще поснідали в лікарні, знову огляд, зробили кардіограму, ще якісь обстеження і Тамару Василівну виписали з лікарні. Роман завіз нас додому.

  Артура вже не було, ще зранку поїхав на роботу, а потім, як сказала його мати, має полетіти до Варшави на ділову зустріч. Тамара Василівна хвилюється за нього. Навіть, бачила, що молилася, аби щасливо залетів і повернувся.

  Я, чомусь, згадала, що в таких ситуаціях, чоловіки часто піддаються різним спокусам. Навіть ходять в народі бородаті анекдоти про чоловіка у відрядженні. Хоч мій шеф неодружений, але ж, напевно, має якусь даму серця. Я почала думати про це. Чи вірний він своїй дівчині? Яка вона? Чи Артур з тих сучасних чоловіків, які, так би мовити, беруть від життя все, не обтяжуючи себе моральними нормами? Поняттям гріха? Хтозна. Можливо, я ніколи про це не довідаюся.

  Та, чомусь, страшенно сумно стало, коли подумала, що він може бути такий. Легковажний бабій, для якого жінки — лиш іграшки на короткий час. А, що? З його грошима і владою, не проблема мати хоч кожен вечір свіжу красуню. Варто лиш захотіти. Хоча, загалом, не схожий на такого. І те, що непокоїться про маму дало мені зрозуміти, що він не зовсім егоїст, це точно. Було помітно, як сильно переживав.

  Коли медсестра зробила моїй господині укол, та заснула. А я, користуючись вільним часом, почала малювати. Це було мені необхідно, як допінг. Підзарядка і водночас вивільнення емоцій, які важко тримати в собі. Відколи побачила Артура, чомусь, сама себе не впізнаю. Ніколи я так сильно не захоплювалася якимось чоловіком, якого знаю так мало. Постійно про нього думаю. Так хочеться побачити, як він щиро посміхається. Весело, на всі 32. І головне, щоб ця посмішка була мені. 

  Сіла на підлозі в спальні Тамари Василівни і моя рука сама почала виводити на папері портрет чоловіка. Такого серйозного, красивого. Того, що вміє дивитися так глибоко всередину. Чоловіка, який пробуджує в мені такі почуття і бажання, в яких навіть собі не смію зізнатися.

  Дурна, я дурна... Він, якби не мама, і не згадав би про моє існування. І так буде завжди. Не можна й мріяти про щось більше з його боку. Та й навіщо? Що в нас, взагалі, може бути спільного, окрім ділових стосунків?

  Треба викинути з голови ці безглузді думки. Тільки, як? Ні серце, ані руки більше не хочуть мене слухатися. Роблять, що хочуть. Руки малюють ті строгі, але такі красиві риси обличчя, широкі плечі, хвилясте, чорне волосся зачесане назад. А серце починає швидше битися, мов танцює на розжареному вугіллі щоразу, коли мої очі бачать Артура. Так захотілося, щоб він швидше повернувся. Щоб хоч побачити його знову. Почути голос. Цікаво, як це звертатися до такого чоловіка просто по імені? От би знати, що він там робить зараз.

Артур

  Переговори пройшли дуже вдало. Цього разу нам пощастило з перекладачем. Ним виявився українець. Наш хлопець, який виїхав до Польщі вже 6 років тому і зараз почувається тут, як риба у воді. Окрім мови, він ще й добре знайомий з будівельною термінологією, бо працює теж в цій сфері. Тому, ми успішно все вирішили, домовилися про взаємовигідні умови будівництва.

  Після офіційної частини пан Гшеховскький разом зі своєю помічницею наполегливо взялися запрошувати нас з Їлмазом відпочити. І не де–небудь, а на сорок третьому поверсі цього готелю, де є басейн, джакузі, тренажери, спа. І все це з видом на вечірнє місто. Та ще й за їх рахунок. Спробуй відмовитися.

  От і ми не змогли. Я подумав, що будемо там всі разом. Але, ні. Пан поїхав додому, зіславшись на хворобу дружини. Але перед тим з грайливою посмішкою побажав нам гарного вечора. Ми залишилися в компанії його помічниці і ще двох колег. Ті мужики майже не розуміють української, ми польської. Не дуже цікаво. Тому вмовили перекладача, щоб залишився з нами.

  Місце виявилося і справді неймовірне. 14–метровий басейн на висоті 150 метрів, поряд красиве, кругле джакузі з кольоровим підсвічуванням. На верхньому ярусі тренажерний зал, ще є сауна. І все це від вечірнього міста відділяє лиш скляна стіна. Повністю все прозоре. Видно, як на долоні, мало не цілу Варшаву з її величними хмарочосами, вогнями. Басейн доходить майже до самої стіни, яка є і вікном водночас. Здається, що з води можна ступити просто туди, в простір нічного міста. Слабке кольорове світло, спокійна музика. Просто байка... Я мільйон років так не розслаблявся.

 Поряд з басейном стоять лежаки, на яких ми порозлягалися після того, як добряче випустили пару на тренажерах. Потім класно поплавали в басейні, посиділи в джакузі з келихами шампану, як кажуть поляки.

  Де не візьмися, біля нас «виріс» стіл з напоями і закусками. Почали пригощатися. Алкоголь щедро підливався, наче, сам собою. Та ми не дуже налягали. Не те товариство... Пані Уршуля, переодягнувшись у відвертий купальник і майже прозору пляжну туніку, сиділа з нами. Припрошувала, підливала. Що тут скажеш, душа компанії...

 Наче, й все суперово, але мені, чомусь, не дуже весело. Мабуть, справа в компанії. Краще б вже ми були тут самі з Рустемом, чи Стасом. А ці чужі люди… Тупі жарти нижче пояса, розмови ні про що. Зовсім не те, чого б мені хотілося. А найгірше та краля, що пожирає очима ввесь вечір і трясе своїми силіконовими… Гм… Бамперами. Насолоджується своєю владою над п’ятьма мужиками. Таке враження, що, коли б їй запропонували, не задумуючись, пішла б з кожним по черзі. Ф–у–у–х…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше