Ессе

Про таких як вона кажуть: «Людина звички». Кожного ранку о 07:00 вона одягала один із двох улюблених спортивних костюмів і йшла на ранкову пробіжку. Її маршрут завжди був один і той самий, і жодного разу не спало б на думку його змінити. Це ж була не просто стежка для бігу, а цілий парад пригод і загадкових історій, як би вона це описала.

Першим, кого вона щоранку зустрічала був старенький дідусь з довгою сивою бородою. Він сидів на високому порозі поміченого роками будинку і читав книгу або ж смакував свій простий сніданок. Він був як символ романтизму й неспішності тих часів, що все віддаляються від нас, примара неквапливого життя.

Наступним був чоловік у формі робітника. Він, як за розкладом, рівно о 07:10 розставляв помаранчеві конуси вздовж тротуару, та щоразу інакше. Учора конуси стояли в одну лінію за відтінками від найсвітлішого до майже червоного, а сьогодні – ідеальним півколом.

Потім шлях пролягав повз жінки, яка підмітала подвір’я. Мітла в її руках ніби описувала траєкторії кроків вальсу, та привертало увагу не це, а незвична прикраса в її волоссі. Маленький жовтий лист вишневого дерева одразу за правим вухом так гармонійно виглядав у її рудому волоссі, що затьмарив би будь-яку сяючу коштовність.

Ще одним ранковим другом був маленький песик. Він зустрічав її на розі парку, а вона завжди приносила для нього смаколик. Чистий, відкритий і люблячий погляд собачих очей спрямовувався прямо в серце і наповнював його добротою і любов’ю.

Саме таким їй здавався світ зранку – загадковим, навіть трішечки казковим і чарівним. Це заряджало позитивною енергією її тіло і розум на цілий день. Вона не помічала біля дідуся скриньки, в яку перехожі кидали дрібні гроші, і зовсім не бажання насолодитися свіжістю ранку змушувало його там сидіти. Її уява вишукувала таємничі ознаки в рутинній роботі чоловіка, який просто відгороджував територію бізнес-центру, бо не мав інших альтернатив. А рудоволоса жінка просто прибрала з обличчя надокучливе пасмо робочою рукавичкою, забитою сухим листям, адже восени у двірника багато роботи. Вона також не знала, що її смаколики нерідко були єдиним, що могло з’їсти протягом дня маленьке життєрадісне покинуте цуценя. Та чи хотіла б вона це знати?..

Ілюзії підтримують вогник життєрадісності, водночас відіграючи роль призми, що затуманює світосприйняття. Реальність видно неозброєним оком.