Глава 24

Я, як і рекомендувала Джорджі, вклалася спати в образі Діани. Сон липкими щупальцями оповив перенасичену подіями свідомість і змусив поринути в нічне жахіття...

Я мчала лісовими нетрями, роздираючи в кров руки і обличчя. Серце калатало у вухах, як шалене. Пітьма заважала розгледіти навіть натяк на стежину. По спині невидимим батогом шмагав вітер, підвиваючи вслід жертві погоні. Але від кого я втікаю? За мною ніхто не біг. Зрозумівши це, я заклякла на місці. Чому я тоді кудись біжу? Чи все-таки тікаю?

— Ти повинна, – прошелестіли чорні трави.

— Не бійся, – чиїсь слова прорізали повітря.

— Така воля Повелителя, – зашурхотів ліс.

— Просто йди вперед, – загудів вітер, – Так потрібно!

— Хто такий Повелитель? Я не знаю нічого про нього! Звідки в моїй свідомості з'явилася ця інформація?

— Чому ти впевнена, що розмовляєш із свідомістю? Це зовсім інше місце, – під моїми ногами здригнулася сама земля.

— Тоді де я? – цікавість поборола страх.

— Твоя справа йти, а не задавати питання! – мене з усієї сили шмагонув вітер.

Я не втрималась на ногах і впала на холодну сиру землю, при цьому до крові роздряпавши коліна. За спиною завили дикі тварини, почулося гарчання і звук кігтів, які наточували перед полюванням. Я зі страху підскочила на місці. Спробувала перетворитися, але все було марно. Я стрімголов побігла вперед, не розбираючи дороги. Незабаром вилетіла на велику галявину, яку освітлювало нічне світило.

На озері грала відблисками місячна доріжка. Я знесилено впала на мокру від роси траву, а мій погляд невільно ковзнув по поверхні води. У відображенні замість рудоволосої кіцуне на мене дивилася темноволоса секретарка. Я мимоволі підірвалася з м'якої підстилки і почала роззиратися навкруги. Це, однозначно, був не сон. Я не знала, хто такий Повелитель, але підозрювала, що ця історія міцно пов'язана із останніми подіями. Невже він — той загадковий убивця перевертнів? Чи його шеф? А може просто непричетна до цього істота, котра бажає мене знищити?

Я помітила, як місячне сяйво щільнішає, концентрується в абстрактну фігуру, що повільно спустилася нижче, поки не зависла над непорушною водною гладінню. Напівпрозорий одяг тріпав непомітний вітер, але попри все силует залишався ефемерним. Досі не могла зрозуміти — це чоловік чи жінка.

— Ти хто? – переборюючи страх, запитала я.

Постать трохи похиталась у повітрі і видала:

— Друг.

— І що ти від мене хочеш, друже? – поцікавилась у дивного марева.

— Допомогти, – відізвалось воно. Я заледве стримала зневажливе хмикання. Останні події змушували чекати небезпеки звідусіль, а той хто називається другом насправді може виявитися запеклим ворогом, який хоче приспати мою пильність.

— Тоді спочатку дай відповіді на декілька питань, щоб я змогла довіритися тобі, – вирішила видобути користь з ситуації. Сьогодні відважну кіцуне ніхто не зможе перехитрити, грати я буду за своїми правилами.

— Слухаю тебе, – світло замерехтіло, ніби фігура нахилила голову.

— Де ми? – вирішила внести уточнення.

— У моєму сні. Ти така, якою я тебе уявляю. Це місце підкоряється моїм законам, – відповіло воно.

Так от чому я не змогла прийняти образ лисиці. Може, це й на краще. Отже, в образі кіцуне цей індивід упізнав би мене. А так, що ти візьмеш з наївної офісної працівниці Діани? Осяяння раптово зійшло на мене.

— Чим ти хочеш мені допомогти? – заінтриговано запитала я.

— Ти проста секретарка, бідна сирота, яка заслуговує на більше, ніж перебирати документи в чужій фірмі... Невже тобі не хотілось колись у майбутньому відкрити власну компанію? Стати багатою, прославитись на весь світ. Або стати відомою актрисою, співачкою, письменницею... Будь-ким! Твоя справа – тільки побажати чогось... — обіцяла постать.

Я не могла зрозуміти, який у фігури голос. Він звучав звідусіль і нізвідки, істота говорила одночасно одним мінливим голосом і голосами сотні людей, промовляла то голосно і звучно, то тихо і вкрадливо.

Я дійшла висновку, що постать хоче загнати мене в майстерно розставлену пастку, яка неодноразово закривалася тисячі років до мого народження. А насправді мій загадковий опонент заманював не наївну, романтичну, «зелену» секретарку, у якої вітер у голові, як йому думалось, а більш досвідчену, хоч ще замолоду, за мірками перевертнів, але хитру лисицю-кіцуне. Щоб більше зрозуміти мотиви цієї загадкової істоти, я вирішила підіграти їй:

— Я не хочу працювати, тоді що порадиш вдіяти? Керувати компанією — це так нудно, а бути актрисою — виснажливо, – ображено надула губки і тупнула ніжкою. Співрозмовник задумався.

— Головне – не хвилюйся, а так ми все подолаємо, – викрутився опонент.

— Якщо ти мені хочеш допомоги розбагатіти, то як тоді зможу тебе знайти? Мені ж треба знати, куди приходити за грошима. Скажи своє ім'я, адресу. Сон — це одне, а реальні гроші можна отримати тільки у банківській установі, а не у сновидінні, – зробила великі наївні очі.

Звісно, я збиралася навідатися до цієї підозрілої особи не за порадою, а планувала завітати з Джорджі, наручниками і пістолетом, повним набоїв, про всяк випадок, а потім... На жаль, моя фантазія не заходила далі «притиснути до стінки». Що робити з уже допитаним незнайомцем – це ніяк не бажало приходити в голову. Проте загадкова фігура вміла облаштувати грандіозний підступ:

— Коли потрібно, я тебе знайду, – постать хотіла швиденько закінчити розмову, тому почала терміново танути.

— Ей! Зачекай! Ти куди?! Ми ще не договорили! Де мої гроші? – почала кричати я, як злякана цесарка, у всякому разі, таке порівняння прийшло мені в голову в цей момент.

— Ну, що ще? – приречено запитала постать, – Уже світанок, закінчується час на проведення не зовсім законних ритуалів, – фігура зрозуміла, що бовкнула щось зайве. Вона навіть руку до рота притиснула – так я зрозуміла порух місячного сяйва.

— Не зважай на це, – прошипіла постать, знову набувши поважного вигляду.