Глава 27

Поруч із собою відчула тиху вібрацію і лише тепер отямилася від мани. Покопирсавшись у сумочці, витягнула телефон. Я не знала, на який період випала із реальності від здивування, тому глянула на годинник. На екрані висвітлилося: «10:27». Як я могла випасти з реальності на такий довгий проміжок часу? Проте вібрація виклику не хотіла давати ні секунди на роздуми моєму загальмованому мозку. Я притулила мобільний до вуха і відповіла:

— Так, слухаю.

— Еліс, знову виникли деякі проблеми, – почувся схвильований голос Джорджі.

— Знову покупці? – занадто різко запитала я, забувши про обережність.

— Ні, цього разу Балабол, – у відповідь пролунали сухі слова.

— Що він пронюхав?

— Стаття називається: «Медитація тієї, що має два обличчя». Балабол тебе знову вистежив, коли ти ледь не втратила вигляд Діани. Що там таке коїться? Ти вже проникла в кабінет? Перевірила все? – посипались на мене питання.

— Ні, – зітхнула я.

— Що ні? – розгубилася Джорджі.

— Мене змусила ледь не втратити контроль дошка, тому не встигла обшукати все.

— Еліс! – скрикнула брюнетка, – З тобою все гаразд? Як звичайна дошка змогла тебе налякати? Я не впізнаю свою хоробру подругу-кіцуне! Розкажи, будь-ласка, детальніше, – мирним тоном попрохала співрозмовниця наостанок.

— На дошці прикріплені деякі фотографії, – відповіддю мені послугувала тиша.

— Фотографуй дошку. Із світлинами на ній розберемося потім, – скомандувала Джорджі, – Так, Еліс, що ти вже встигла перевірити?

— Одну із шаф, – відразу відповіла.

— Виходить, що ти згаяла багато часу, – серйозно почала подруга, – Думаю, тобі потрібно бути дуже обережною, адже хтось може зайти не скільки в кабінет, як у приймальню і помітити твою довгу відсутність. Тому понишпори у столі, а необстежені шафи залиш на потім.

— Я розумію, що також мені потрібно сфотографувати стенд, щоб разом розібратися із фотографіями, – зібрано сказала я.

— Так, ну що з тобою сьогодні? Еліс, давай прискорюйся і зустрінемось під час обідньої перерви, – Джорджі вже хотіла вимикати телефон, але я її зупинила.

— Спасибі за те, що вивела із заціпеніння, – я хотіла розповісти про присланий «другом» артефакт, але поспіхом змінила фразу, – Я б і далі підходила під критерії статті нашого «улюбленого» блогера і продовжувала переходити з одного образу в інший, якби не твій дзвінок, – спробувала пожартувати в таку критичну хвилину.

У цей момент мені дуже хотілося розповісти Джорджі про пурпурові рядки із надр пам'яті, які з’явилися так раптово із підсвідомості і не хотіли зникати.

— Я для тебе маю ще одну новину. Правда, не знаю, чи вона хороша, чи погана, – брюнетка розтривожила мою цікавість, яка не встигла заспокоїтись після інциденту з присланим футляром, – Проте я розповім її пізніше. По...

— Стій! – крикнула я в трубку, – Зараз покину все, візьму машину в першого стрічного «напрокат» і навідаюсь до однієї чорної вовчиці, – уже тихіше і вкрадливим голосом пригрозила я.

— Що за примітивний шантаж? З поліції за крадіжку чужих автівок кайцен Селеста тебе вже не витягне.

— Розповідай, – прошипіла в телефон.

— Добре, – зітхнула брюнетка, – Наш захід із четверга переноситься на середу.

— Чому? – здивувалася я, — Зовсім не розумію, навіщо аукціон на «чорному» ринку вирішили перенести?

— Так вирішив хазяїн. До зустрічі, – телефон тихо дзвякнув і зв'язок перервався.

Я відчула себе знову колишньою Алісією, яка ще побореться за життя. Рішуче опустила мобільний у сумочку і вдихнула повітря на повні легені. Легкий озноб збудження перед новою пригодою поповз по шкірі. Швидким порухом я повісила на шию артефакт-накопичувач, щоб уникнути перетворення в наступній стресовій ситуації. Що така ситуація обов'язково повториться – чомусь не мала жодних сумнівів. З новими силами накинулась на роботу. Декілька знімків стенду заповнили пам'ять телефону. Я поспіхом потягнула панель на місце, щоб заховати таємничий фотоколаж. Уявляю очі Деніела, якби я залишила стенд відкритим.

З документами на столі все пішло набагато повільніше. У наш вік інформаційних технологій ще не відпала роль звичайних паперів. Довге і монотонне заняття повністю заполонило думки. Нарешті, документи закінчились, але нічого вартого уваги я не знайшла. Розчарування слизьким равликом почало повільно заповзати в душу.

«Проте не час для відчаю! Еліс, ще не все закінчилося. Думаю, щось цікаве ще попереду …» — намагалася запевнити себе, проте надія – дуже крихка структура, яка від необережного доторку здатна перетворитися на пил, порох, ніщо... У столі точно приховане щось цікавеньке... Я швидко поекспериментувала зі зв'язкою ключів, проте ні одна із шпарин шухляд не захотіла надійно вчепитися в якийсь ключ. Видно, ніхто, крім господаря кабінету, не мав доступу до ящиків письмового столу.

Залишилась тільки одна таємна зброя, яка допоможе в боротьбі за інформацію – відмичка. Цих необхідних навичок навчив мене тато. Одного зимового вечора, в дитинстві, мені стало сумно і я підійшла до батьків, щоб вони мене розважили. Я попрохала, щоб вони мене навчили відчиняти двері без ключа, як у тому фільмі, котрий переглядали нещодавно мама і тато, і який я випадково піддивилася.

Правда, батьки в глибині душі плекали надію на те, що в них буде спокійна, тиха і слухняна донька, яка старанно вишиватиме під скрипочку і гратиме на піаніно. Проте доля нагородила їх мною, у якої ці дві справи перейшли із категорії «безпечна справа для леді» в «якщо Алісію примушувати здійснювати такі нудні і травмонебезпечні (для мене і для оточуючих) подвиги, то можна розпрощатися із будинком і життям включно». Довелося викреслити декілька нудних для мене занять, щоб не випробовувати мій контроль над магією вогню, яка була моєю основною стихією. Також я можу в деякій мірі користуватися силою землі і повітря, проте конфліктна вода ніяк і досі не хоче підкорятися вогняній кіцуне.