Глава 32

Джорджина

— Я не думала, що сучасні підпільні артефактори притримуються пережитків минулих століть Землі. Тобто селяться хтозна-де, в найбрудніших нетрях, які тільки можна знайти в нашому місті, що порядним вовчицям доводиться місити грязюку новенькими, тільки з вітрини магазину, туфлями. Хто думав, що ці майстри ненавидять дорогі автоматизовані ВІП-квартири з персональною обслугою, – під носа бурмотіла я, пробираючись разом з Олівером через ці самі нетрі.
— Джорджі, давай я тебе понесу, – уже вкотре запропонував друг, але я знову гордо відмовила.
— Тільки постарайся більше не впасти, а то я можу не встигнути знову підхопити тебе, – попрохав менталіст, – Я звик ходити в таких умовах, а ти...
— Звик? — здивувалася я. Мене більше зацікавила перша половина фрази. На другу я й уваги не звернула, адже вже не було сил сперечатися.
— Це були страшні, смертельно небезпечні роки... — невесело посміхнувся Олівер, – Бувало йдеш, йдеш по землі, просякнутій кров'ю, вперед, не звертаючи уваги на біль і страх, бо так потрібно... Такий порядок... Сорок років тому моя доля зробила серйозний поворот, який і досі віддається відлунням у моєму житті. Не те слово не тому перевертню призвело мене на війну, як менталіста, в передовий загін фактично смертників... Майже всі мої друзі дісталися на поживу острівним монстрам. Після завершення війни я вирішив перебратися на Землю і працювати, адже менталіст – це майже психолог, який може тонко відчувати людську душу. Іноді, я сумую за побратимами ...  Їх залишилося мало, і я не знаю, де вони тепер... — ця щиросердна сповідь не була призначена для тісних обшарпаних нетрів, не для сторонніх вух. Це була сповідь самотнього серця, яке хотіло розділити біль із близькою душею.
— Уже скоро прийдемо, – почувся перебільшено бадьорий голос Олівера, котрий розбив перлину смутку, але на язику залишився гіркий присмак втраченої надії. Друг швидко щось заговорив, мабуть, жарт – я не слухала. Олівер, певне, хотів згладити моє враження від своєї розповіді, але я вже ніколи не забуду історію колишнього шкільного хулігана, з якого війна за проклятий Алмазний острів вирізьбила нову неповторну, проте занадто замкнену особистість. Я не знаю, як мені вдалося так сильно зблизитися з ним, але я ціную його дружбу на вагу золота. Думки м'яко закрадались в свідомість, підкоряючи собі всю увагу.
— Джорджі, ти мене чуєш? – голос друга звучав занадто стривожено. Складалось враження, ніби не одне речення встигло оминути мої вуха.
— Так, – ніяковіло промовила я, намагаючись приховати зрадницьку неуважність за посмішкою.
— Ми вже прийшли, – мене зненацька застало повідомлення Олівера.
— Отут і живе твій знайомий? – із скептицизмом окинула поглядом низеньку перекошену хижку, схожу радше на сарай.
— Не все так погано, як ти думаєш, – посміхнувся менталіст.
— Мені щось вже не віриться, – похитала головою, відчуваючи мереживо сумнівів, яке затуманює довіру до старого знайомого.
— Можеш покластись на мене, – Олівер зробив крок назустріч новій пригоді або катастрофі нашого життя, але відразу завмер, – Джорджі, і ще дещо...
— Виникли якісь проблеми? – я діловито зиркнула на кращого друга.
— Не бери нічого з рук Змієлова, – попередив він.
— Змієлова? – перепитала я, – Твій знайомий майстер артефактів?
— Ти права. На жаль, він добряче розуміється не тільки на магічних предметах. В сферу його інтересів входять і різноманітні отрути. Це небезпечна особа, яка винна мені життя, – на такій химерній ноті він закінчив пояснення.

Мої очі розширились від такої приголомшливої інформації. Щоб не будувати Пізанської вежі із здогадок, я вирішила розпитати подробиці в Олівера, проте він мав діаметрально протилежні плани:

— А тепер – ходімо, – друг галантно прочинив переді мною двері.
— Ти перший, – заперечила я.
— Пересторога? – запитав друг.
— Вона зайвою не буде, – відповіла я.

Ми спускалися сходами вниз. Шлях нам освітлювали загадкові, ніби пульсуючі, зелені лампи в формі змій. Здавалось, вони повертали до нас голови, відблискуючи світлом на сталевих абажурах. Навіть мене трохи пройняло.

— Навіщо такий антураж? – пошепки запитала в Олівера, який крокував попереду.

Шепіт таємничим відлунням рознісся коридором: «На-ві-що-що? Так-аж-ж? Анту-раж-ж? Раж-ж?» По моїй шкірі проповзли мурахи.

— Що це?! — верескнула я.
Луна повторила: «Щ-що? Щ-о-що?»
— Джорджі, не бійся, – друг повернувся до мене, стиснув мої льодяні пальці у своїй руці і заглянув в очі. На його обличчі спалахували зелені візерунки. Від того він здавався старшим, мудрішим, загадковішим. Слова не пронеслися шурхітливим відлунням, граючи на моїх оголених нервах.
— Джорджі, не бійся. Це всього лише декорації для клієнтів.
— Я й не боюсь, – я висмикнула руку і покрокувала вперед, – Поясни, – кинула назад. Від такого нахабства Олівер не розвернувся і не відправився у своїх справах, а чомусь прослідував за мною.
— Коли люди бояться — вони більше платять, – спокійно відповів мій партнер. Я відчула докори сумління. Потрібно буде колись згладити прикрість чашечкою кави.
— Люди? – у свою чергу запитала я, – Чим їм допоможе артефактор?
— Окрім цього, мій знайомий спеціалізується на зміїній отруті. Краса і смерть цікавлять багатьох із вищого стану не тільки на Батьківщині, а й на цій планеті...

Ми спускалися все нижче і нижче – метр за метром у лігво Змієлова. Здавалося, сутінки згущалися і окутували простір пеленою темряви. Переді мною з’явилися двері із зеленими візерунками. Видно, власник цих темних підвалин відчував нездорову любов до смарагдового кольору.
— Зачекай, Джорджі, – зупинив мене голос Олівера.

Чоловік підійшов до перепони, поклав руку на двері. Вони тихо відчинилися. Відразу повіяло східними ароматами. Від різкої зміни запаху моя голова замакітрилась. Щоб не втратити рівновагу, я сперлася плечем об стіну. У кімнаті спалахнуло світло. Слідом за другом зайшла всередину. За спиною з легким скрипом зачинилися двері.