Глава 2

Непроханий гість зупинився у дверях. Причому так, що тінь майже приховала його постать. Але високий зріст і військову виправку приховати не змогла, як і гордо відкинуту голову. А ще пронизливий і зовсім не ласкавий погляд, яким він нагородив мене.

«Так-так, — стукнуло в голові, — схоже, з чоловіком у нас щось негаразд».

Повисло мовчання.

Він просто стояв і дивився на мене, поки зі спальні квапливо тікали покоївки та нянька. Остання відсахнулася він нього, як чорт від ладану, продовжуючи бурмотіти під ніс чи то прокляття, чи то молитви.

Я ж весь цей час сиділа в ліжку, наче курка в гнізді. Нянька встигла прикрити мене до талії ковдрою, розправити мережива на грудях і під спину підкласти подушки. Але, попри всі її хитрощі, я почувалася по-дурному. І зовсім не знала, як почати розмову.

Втім, він же сам прийшов до мене? Ось нехай першим і починає!

Коли служниці вийшли, він ступив у кімнату, на освітлене місце.

Перше, що впало в око, це його хода. Мій чоловік кульгав на ліву ногу! У руках він тримав палицю з темного дерева й із силою спирався на неї під час кожного кроку.

Впоравшись із першим шоком, я відірвала погляд від його ніг у начищених чоботях і підвела очі вище.

Чоловік, що стояв переді мною, немов зійшов із картини вісімнадцятого століття. На цю думку навів довгополий камзол, чорний, похмурий, ретельно застебнутий на два ряди тьмяних ґудзиків. І без жодної прикраси, якщо не вважати таким тоненьке біле мереживо на зап’ястях і навколо коміра-стійки.

Відчуваючи хвилювання, я зазирнула йому в обличчя.

І розгубилася.

Так, він вродливий. Вродливий тією холодною, нелюдською красою, яку в природі не зустрінеш. Ніби статуя, вирізана вмілим різцем із брили холодного льоду.

Гордовите обличчя з правильними, але різкими рисами, волосся незвичного сіро-сталевого кольору, заплетене в довгу косу, витончені дуги брів, прямий ніс, твердо окреслене підборіддя. На трохи запалих щоках — сірі тіні, а навколо очей несподівано довгі густі вії, яким позаздрить будь-яка красуня.

Він хитнувся вперед, переступивши з ноги на ногу, і повітря застрягло в мене в грудях.

Не вірячи тому, що бачу, я подумки перехрестилася та ущипнула себе за руку. Але ні, чоловік нікуди не зник. І його моторошні очі кольору розтопленого металу — теж.

Але таких очей у людей не буває! Тим паче з вертикальними зіницями.

Майнула думка, що це лінзи, але одразу ж її перебила інша: ким би не був мій чоловік, він не схожий на людину, яка буде займатися такою нісенітницею. І…

Він взагалі мало схожий на людину.

— Ви так роздивляєтеся мене, льєро, наче вперше побачили, — пролунав хрипкий голос з іронічними нотками.

Я ковтнула, зціпила пальці й опустила очі.

— Вибачте…

Ем, а чому ми на «ви»?

Його погляд обмацав моє обличчя. Так наполегливо і відверто, що мені захотілося провалитися крізь землю.

Думкою я розуміла: це мій чоловік. І судячи з усього, ми одружені не перший день. У нас стосунки, якісь почуття… Сподіваюся.

Але мене не залишало відчуття, що цього чоловіка я бачу вперше в житті, і що він абсолютно чужий для мене. А дивиться так, ніби хоче знайти в моєму обличчі щось особливе, відоме лише йому одному.

Мабуть, не знайшов.

Випростався, прибираючи з обличчя жадібний вираз. Холодно вимовив:

— Я радий, що з вами все гаразд.

А вже як я цьому рада!

— У нас із вами залишилася незакінчена справа, дорогоцінна дружино.

А ось це «дорогоцінна» дряпнуло.

— Ваша сім’я оцінила вас дуже недешево, — продовжив він, не приховуючи сарказму, — але я свою частину контракту виконав. Тепер, коли спадкоємець народився, ви отримаєте решту золота й дорогоцінних каменів. Грамота про присвоєння східної частини Ессеорських земель уже відправлена ​​вашому батькові з магічним вісником. Гадаю, днів за п’ять ваші родичі прибудуть за вами. До того моменту ви можете залишатися у своїх покоях. І… — його голос раптово пом’якшав, а очі на мить спалахнули червоним золотом, — дякую за сина.

Вирішивши, що розмову закінчено, він розвернувся до дверей.

Але я так не вважала.

— Перепрошую? — від подиву навіть підвелася, забувши про ковдру, яка намагалася весь час сповзти. — Ви мене виганяєте, я вірно зрозуміла? А дитину хочете залишити собі?

Майнула думка: а чому б і ні? На біса мені цей головний біль, хоч і вродливий, наче диявол? Не відчуваю я до нього жодного сердечного трепету.

Хоча ні, брешу, щось тьохнуло, коли він дивився на мене.

І дитина, якої я не хотіла, не бачила й не пам’ятаю, як народила. Вона здавалася мені чимось абстрактним, якоюсь величиною, що була присутня в рівнянні, але ні на що не впливала.

Чужий чоловік, чужа дитина.

— Виганяю? — витончена брова чоловіка виразно підвелася. — Хіба це не те, чого ви бажали?

— Я хотіла? — від подиву розгубилася.

Хіба матір може такого хотіти?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то шлюбний контракт був складений з урахуванням ваших бажань. Ви та ваші батьки наполягали на цілком певній сумі за ваші… — він скривився, — послуги. Й особливим пунктом стояло повернення в Ессеор.

— Нісенітниця якась, — пробурмотіла, відчуваючи, як всередині розливається гіркота. — Нічого не розумію…

Мені стало холодно й самотньо. До того холодно, що я мимовільно обійняла себе за плечі, і так самотньо, що до очей підступили сльози.

Знову сама. Знову нікому не потрібна. Знову чоловік викидає мене, як використану серветку…

Ніби я щойно сама не погодилася подумки, що краще піти.

Щось смикнуло підвести очі. Я наштовхнулася на погляд чоловіка, сухий і уважний. І немов збоку почула власний голос:

— Скажіть, а ми кохали одне одного? Між нами було хоч щось, крім контракту?

На мить здалося, що в його очах промайнуло співчуття. Промайнуло — і зникло. Він знову замкнувся.