Глава 3

Ага, сказати щось — раз плюнути. А ось із реалізацією гучних планів вийшла халепа.

З допомогою няньки, яку, до речі, звали Гелла, що з’ясувалося в процесі, я дошкандибала до високих двостулкових дверей, прикрашених хитромудрим орнаментом. Але чи то двері були надто важкими, чи то сил мені забракло, тільки відчинити я їх не змогла.

Поторсала ручку, потім постукала.

— Не допоможеш? — буркнула Геллі.

Та дивилася на мене з жалісним виразом на обличчі.

— Пані, лаерд не звелів…

— Відчиняй!

З приреченим зітханням вона штовхнула двері.

Дідькова штуковина розчинилася назовні! Але я ж пам’ятаю, що коли в мою кімнату хтось входив, вони завжди відчинялися всередину! Мабуть, усе залежить від того, з якого боку знаходишся. Потрібно запам’ятати.

Ледве я виповзла на поріг, як ніби з-під землі переді мною виріс білявий хлопець у милому костюмчику зі срібними галунами. Двобортний блакитний кітель попереду обрізаний по пояс, а позаду спускається двома фалдами, кокетливо прикриваючи підтягнутий зад. Вузькі сині бриджі заправлені в чоботи, на грудях широка перев’язь, ніби стрічка випускника, у руках — важкий клинок завдовжки з мою руку, не менше.

А сам білявчик серйозний до крику. Насупився, бровки до купки звів. Свердлить мене підозрілим поглядом.

І поки він рота розтулити не встиг, я вирішила першою піти в наступ.

— Де мій син? — скинула підборіддя. — Я хочу його побачити.

Ніби відчувала, що мимрити та показувати слабкість не можна. Якщо мій чоловік тут найголовніший, отже, я теж. І потрібно поводитися відповідно. Тим паче якщо вірити Геллі, моя попередниця так і поводилася. Зарозуміло й гордовито. Мабуть, шлюб із даргом і різкий зліт вдарили їй у голову.

Та тільки як не показувати слабкість, якщо ноги не тримають, а в голові шумить усе сильніше?

— Вибачте, ясновельможна льеро, але вам заборонено залишати ці покої.

Обличчя білявчика навіть не змінилося. Тільки меч опустив.

— Ким заборонено?

— Його Світлістю.

Це починало вже дратувати.

— Зі своїм чоловіком я сама розберуся, — процідила, намагаючись зберегти зовнішній спокій. — Проведи мене до сина.

— Вам заборонено…

— Я полонянка? — перебила його. — Під арештом?

— Ні, але…

— Ось і чудово!

Ані краплі не церемонячись, рушила на таран. Розрахунок був виправданий: хлопець вимушено відступив, уникаючи фізичного контакту зі мною. А я задоволено зашкутильгала вперед. Інтуїція підказувала, що стратегія правильна. Яким би суворим не виглядав цей білявчик, він не посміє доторкнутися до мене.

Я встигла зробити кілька кроків на голому ентузіазмі, коли зрозуміла, що світ навколо закрутився. Принишкла Гелла підхопила мене під лікоть, не даючи впасти. І слава богу, що не стала нічого казати. Тільки пихкала несхвально.

Охоронець із хвилину дивився нам услід. Потім мовчки прилаштувався з іншого боку, обережно, уникаючи торкатися моєї оголеної шкіри, підставив плече. Я вдячно сперлася.

— Спадкоємця лаерд розмістив у себе, — пробурмотів хлопець, і на його блідих щоках проступили плями рум’янцю.

Мене засоромився?

— Далеко йти?

— Покої лаерда на тому боці.

Я простежила за його поглядом. Перед нами лежав широкий коридор, більше схожий на картинну галерею. Мозаїчна підлога, на стінах панелі з червоного дерева. Між панелями то картини, то статуї різноманітних істот. Зі стелі через рівні відстані спускаються триярусні люстри. Скрізь барельєфи, позолота, дорогоцінні камені та завитки. Навмисна, кричуща пишність.

А протилежний кінець коридору тоне в темряві. Немов там хтось вимкнув світло. І до нього кроків п’ятдесят, а може й більше.

— Що ж, час завітати до нього в гості, — пробурмотіла, роблячи перший крок.

Камінчик на моєму зап’ясті трохи нагрівся. Я відчула тепло, коли до кордону тіні залишалося метрів п’ять. Але не надала цьому значення. Набагато більше турбувало дивне відчуття, що наповнювало мене зсередини холодком. Передчуття. Я не знала, добре чи погане, але воно заважало мені.

— Що з цим місцем не так?

Ми увійшли в темну зону. Тут не було люстр, не було гарних панелей на стінах, статуй і картин. Підлога із сірих кам’яних плит, такі ж стіни. Зі стелі на тьмяних ланцюгах звисають світильники, але вони не горять. І взагалі вигляд у коридору похмурий, занедбаний, немов ми з пишного палацу перенеслися в сувору фортецю.

— Ви не пам’ятаєте? — зітхнула Гелла. — Лаерд дозволив вам переробити ваші покої, як ви побажали. Це було весільним подарунком. Але свої та решту замку чіпати заборонив.

— Чудово…

З тіні рушив страж. Такий же, як мій білявчик, тільки старший і суворіший на вигляд. А ще в нього на перев’язі виднівся особливий знак.

За спиною стража знаходилися двері, і варто було мені побачити їх, як серце затремтіло. Мене потягнуло туди, але чоловік мовчки перегородив шлях мечем.

Вони з моїм білявчиком обмінялися підозрілими поглядами.

А я зрозуміла, що на зворотний шлях сил уже забракне. Я маю увійти в ці двері! І якщо мене не пропустять, я просто впаду.

— Я прийшла побачити сина. І не піду, поки не побачу його.

Сподіваюся, мій голос не видав хвилювання.

— Його Світлість не приймає, — кінчик меча завмер у десяти сантиметрах від моїх грудей.

Я скосила очі на лезо. Невже вдарить, якщо я рушу вперед?

Можна, звісно, перевірити. Але щось підказує: моє життя не має жодного значення.

— А я до його світлості й не прошуся! — фиркнула якомога байдужіше, хоча все всередині завмерло. — Приберіть ваш ножик, поки нікого не порізали.

Страж навіть не рушив, але в його очах щось промайнуло.

— Льєро, вам краще піти, — пробурмотів мій блондинчик.

— Так, пані, не варто гнівити лаерда, — підтакнула Гелла.

— Я. Нікуди. Не піду! — вимовила, виділяючи кожну букву. — Геть із дороги!