Глава 4

На вечерю подали м’ясні кекси у вершковому соусі та кілька персиків. Я із сумом подивилася на них і відвернулася.

Їсти дуже хотілося, але їжа мене бентежила. У підсвідомості відклалося, як подругам у пологовий будинок чоловіки тягали кефір і галети.

Гелла зглянулася над моїм голодним обличчям. Притягнула глечик кислого молока й цілу в’язку бубликів. Я навіть не цікавилася, де вона їх узяла. Просто вгризлась усіма зубами.

— Ось навіщо мучите себе, пані? — несхвально зітхала нянька, спостерігаючи за мною. — Адже не дасть же цей нелюд дитинку! Он, у вас навіть молока немає. Цілитель постарався.

— Цілитель? Навіщо?!

Я подивилася на груди та насилу стримала емоції.

Як одразу не помітила? А ось так. Мені й на думку не спало здивуватися, що зі мною щось не так. Не було часу, та й не замислювалася я над цим!

— Так ви ж самі просили! — здивувалася Гелла. — Щоб груди не зіпсувати.

— Що за маячня? — пробурмотіла собі під ніс, але нянька почула.

— Так заведено так у панів. Льєри зі шляхетних родин самі не годують. Няньки для цього є. Годувальниці.

Такого я навіть не очікувала. Але коли перший шок зійшов, згадала, що читала про це, у тих же романах, і заспокоїлася.

— Гелло, а як повернути молоко? — у мене з’явилася нова думка.

— Навіщо це вам?

— Треба. Ти знаєш, як?

— Оберіг зняти — і вся справа.

Оберіг? У мене був тільки один оберіг, якій начепив цілитель.

Я спіймала себе на тому, що мимовільно кручу камінчик на зап’ясті. Він знову розігрівся, почав пульсувати. І дуже заважав. Так і хотілося його відірвати.

Крутила-крутила, а потім шнурок узяв і порвався. Несподівано так, що я на мить розгублено застигла.

Камінчик впав мені в долоню і згас. Я стиснула пальці, озирнулася злодійкувато на Геллу, але та нічого не помітила. А я чомусь сунула його під подушку. Мовчки. Натягнула пишні рукави, щоб пропажі не було помітно, і намагалася надати обличчю безтурботний вигляд.

Вночі прокинулася від болю. Нили груди, шкіра натягнулася, стала гарячою й дуже чутливою. Найменший дотик спричиняв дискомфорт.

Волога тканина прилипнула до шкіри. Я відтягнула комір сорочки та втупилася в набряклі груди.

Перший страх змінився розумінням. Молоко. Отже, і дійсно, уся справа в камінчику.

Заснути знову не вдавалося. Я довго совалася, прислухаючись до тиші за стіною. Масажувала груди, невміло намагаючись зцідити молоко в забуту Геллою чашку. Але чи то неправильно щось робила, чи то справа була в іншому, тільки легше не ставало.

Потім і зовсім стало здаватися, що я чую якийсь плач.

Плач немовляти.

Він лунав у моїй голові. Я заплющила очі й заховала обличчя в подушку. Але це не допомогло. Він ставав усе голоснішим, настирливішим, й у відповідь на нього мої груди почали нити ще сильніше.

Не витримавши, я скочила з ліжка.

Ну, як скочила — сповзла, крекчучи та стогнучи.

Тепер малюк кричав десь за стінкою. Дуже близько. Голосно, надривно, як кричать тільки від болю. Він заходився криком, різко замовкав, і в цю мить моє серце стискалося так, що я не могла навіть дихати.

В одній сорочці, лівою рукою притримуючи гарячі та тверді груди, а правою чіпляючись за стіни, поповзла до виходу.

Чому дитина так несамовито кричить? Це мій син? Чому до нього ніхто не підходить?

Куди всі поділися? Там же охорона мусить стояти. Дарги ці, щоб їм усім провалитися!

Усе це пролетіло в голові за секунду. Мозок зачепився за одну фразу: це мій син! І вона залишилася пульсувати аварійним сигналом. Як мигалка на «швидкій допомозі».

За спиною, з глибини кімнати, зметнувся порив вітру.

Дивна річ, вікна зачинені, я могла в цьому заприсягнутися. Але холодок, що пронісся ногами, був цілком відчутним.

Він ковзнув у мене між ніг, торкнувся ступень та гомілок, а потім пробрався під сорочку й поповз спиною, змушуючи волосся піднятися дибки.

Голосно ковтнувши, я озирнулася.

Біля ліжка на столику слабо мерехтів світильник. У його сяйві виднілися штори, укладені фалдами. Тканина не ворушилася, а тим часом я продовжувала відчувати слабкий протяг.

Поки несподіваний звук не порушив тишу.

Скрип, який змусив мене здригнутися.

Слідом за холодом прийшов страх. Борючись із бажанням заплющити очі та прошмигнути назад до ліжка, я обернулася до дверей. І здивовано застигла.

Хтось відчинив їх. Зовсім трішки, усього на ширину долоні. Цей жест неможливо зрозуміти невірно. Мене запрошували.

У щілину зазирало слабке світло. Воно вабило, зачаровувало.

Заворожена, я зробила крок до нього, майже не відчуваючи болю, забувши про слабкість і дискомфорт. Ноги самі несли мене.

Коридор. Люстри погашені, тільки на стінах слабо жевріють бра.

Охорона. Я нарахувала п’ять чоловічих фігур. Дарги не рухалися. Двоє застигли біля дверей, ще двоє біля протилежної стіни. П’ятий стояв осторонь зі здивованим обличчям. Але жоден із них не сказав ані слова, не зробив спроби мені завадити!

— Гей! — хрипко видихнула я. — Чуєте, дитина плаче?!

Мені ніхто не відповів.

— Ви що, оглухли?

Зазирнула в очі тому, що стояв ближче всіх. Його обличчя здавалося схожим на застиглу маску, погляд був осклянілим.

— Гей?.. — повторила, відчуваючи себе незатишно. — Ти мене бачиш?

Помахала рукою в нього перед очима, торкнулася його щоки.

Дарг не ворушився.

А плач трохи віддалився. Тепер він лунав із боку покоїв Габріеля. Я озирнулася на свою кімнату, у якій чекало безпечне й тепле ліжко, на скам’янілих даргів і, струснувши головою, попрямувала на поклик малюка.

Не пам’ятаю, як дісталася заповітних дверей. Ніхто мене не гукав, ніхто не зупинив. Штовхнула масивні двері, і ті легко піддалися.

Ледве я увійшла, дитина затихла. Плач припинився, а я прокинулася від мари. Завмерла на порозі, здивовано оглядаючись.