Глава 5

Пів години потому я сиділа в кабінеті Габріеля, колисала малюка й ледь не клювала носом. Хронометр на камінній полиці показував другу годину ночі, а мій чоловік усе не міг прийти до тями після побаченого.

Уже не знаю, що вразило його найбільше. Те, що я годувала дитину, чи що син на моїх руках, чи дивне заціпеніння, яке накрило весь поверх. Уже після я дізналася, що навіть улюблені гончаки Габа, що вподобали узніжжя його ліжка — і ті впали в транс.

Він же спокійно читав, сидячи в кріслі біля каміна, поки крізь стіни не пролунав мій спів.

Саме спів, а не крики дитини, які чула я.

Я не знала, як пояснити те, що сталося. Тому на всі питання флегматично знизувала плечима:

— Це ваш замок, лаерде. Звідки мені знати, що тут діється? Дитина плакала голодна. Я прийшла її нагодувати. Це злочин?

— Він не міг бути голодним! — гнівався дарг, нервово барабанячи пальцями по камінній дошці. — У нього є годувальниця!

— Це та, яка хропла без задніх ніг, коли я увійшла? — не стримавши сарказму, посміхнулася.

Габріель зніяковів. Відвів охоплений гнівом погляд:

— З цим я розберуся. Зараз мова про вас, а не про неї. Ви… — він запнувся, підшукуючи слова, — ви поводитеся дуже дивно останнім часом. Авроро, що ви замислили?

Останню фразу дарг виголосив іншим тоном. Втомленим, змученим.

А я зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про нього. Який він, мій неочікуваний чоловік? Чим живе? Про що хвилюється, що його турбує? Чому не спав цієї ночі, а сидів у кабінеті? Про що міркував?

Він відповідає за цілий клан, за землі, за людей. А ще цей Розлом, про який розповідала Гелла. Чудовиська, з якими потрібно боротися…

Це його світ і його відповідальність. Мені ж усе це чуже.

Ні, Аврорі було чужим.

А в мене є шанс усе змінити.

Габріель дивився на мене, чекаючи на відповідь.

— Нічого, — пробурмотіла тихо і, нахилившись, притулилася губами до щічки малюка.

— Нічого? Впевнені?

— Так.

Гмикнувши, він підійшов до мене.

Я мимоволі напружилася, не знаючи, чого очікувати, Але Габ тільки стояв наді мною й дивився на нас із сином.

Його погляд ковзав по моїй маківці, по шиї, чіпав завитки волосся, які прилипли до шкіри, потім нижче — на комір сорочки, зараз надійно затягнутий стрічкою, на груди.

Від цього погляду мені стало спекотно.

Я простежила за ним і зрозуміла, що червонію.

Спереду тканина стала мокрою від молока й під нею безсоромно проступили пипки.

Мріючи провалитися крізь землю, я заплющила очі. І відчула дотик.

Габріель торкнувся моєї руки. Дуже легко, двома пальцями відкинув пишне мереживо, що прикривало зап’ястя. А я завмерла, розуміючи, що він зараз скаже.

— Ви зняли оберіг. Навіщо?

Його пальці погладили мою шкіру там, де нещодавно висів шнурок, і цілий батальйон мурашок радісно промаршував слідом за ними.

Я закусила губу.

Що відбувається? Чому я так відверто реагую на нього?

Розплющивши одне око, скосила погляд донизу. Тонкі сильні пальці Габріеля продовжували погладжувати мою долоню, немов він про щось замріявся й забувся.

— Я… він сам відірвався…

Голос пролунав непереконливо. Але він порушив чарівність моменту.

Габріель зітхнув і відступив. І замість тепла, яке огортало мене, поки він стояв поруч, я відчула холод.

Не стримавшись, зіщулилась.

Габріель помітив мій жест. Ніяк не коментуючи, він повернувся до каміна. Узяв кочергу, поворушив вугілля, яке починало згасати, потім запустив пальці у волосся і скуйовдив його нервовим жестом. І тільки потім, дивлячись не на мене, а на сина, глухо промовив:

— Ви порушили нашу домовленість.

Я чекала, коли він про це заговорить. І заздалегідь приготувала фразу:

— Так укладімо нову.

— Нову? — у його очах промайнуло здивування.

Але це тривало лише частку миті.

— Чому б і ні?

— І що ви хочете?

Тепер він дивився з підозрою, ніби чекав від мене підступу.

А я не знала, як довести, що не збираюся розігрувати жодних хитромудрих комбінацій і не тримаю каменя за пазухою.

Що б я не сказала, що б не зробила, Габріель мені не повірить. Мабуть, обпікся вже не раз. Тільки час покаже, чи вистачить мені сил пробити шкаралупу, у яку він себе заточив.

Але вже зараз можна зробити один крихітний крок на шляху до цієї мети.

Підвівши голову, я змусила себе відкрито подивитися йому в очі.

— Дозволь залишитися тут, поруч із сином. Не відправляй мене до… — дідько, забула назву! Пам’ять послужливо підкинула потрібну інформацію: — До Ессеора.

Він зловив мій погляд, примружився, і я опинилася в полоні його очей. Неможливих і непроникних очей, у яких хлюпала безкрайня золота пустеля, заворожуючи та спокушаючи.

Від цього погляду в мене всередині щось стиснулося. Тіло наповнилося дивним теплом, яке розлилося венами. А погляд Габріеля неспішно поплив донизу, поки не завмер на моїх губах.

— Ви порушили власне правило, дорога дружино, — видихнув дарг.

— Яке? — прошепотіла в тон йому.

— Не входити на мою половину.

— Я забула про нього.

— Схоже, ви багато про що забули.

— Отже, воно неважливе.

— А що ж важливо для вас?

Серце підказало відповідь:

— Наш син.

Габріель посміхнувся:

— Раніше ви були іншої думки.

— Все змінилося. Я змінилася.

Дідько! Чому він наполегливо звертається до мене на «ви»? Навіть після того, як я сама зробила перший крок? Чому з такою маніакальною впертістю вибудовує бар’єр між нами?

Стільки питань — і де взяти відповіді?

Габріель хитнувся, нагадуючи про свою кульгавість. Дивна річ, чим повільніше він рухався, тим сильніше вона проявлялася. Але варто було йому «увімкнути особливий режим», як хода зовсім змінювалася. Рухи ставали плавними, наповненими хижої міці й грації. У такі хвилини він не йшов, а ковзав, як безшумна тінь.