Глава 6

Сніданок подали в спальню.

Після вчорашніх заворушень і майже безсонної ночі, я почувалася дуже слабкою, але мою свідомість охопила спрага діяльності. Не бажаючи втрачати дорогоцінний час, відправила Геллу за цілителем. А сама звернула увагу на дівчаток.

Гелла називала вчора їхні імена і трохи розповіла про кожну, тож зараз я сподівалася, що не потраплю в незручну ситуацію.

Доньки Габріеля були схожі одна на одну рисами обличчя, а ось колір волосся та характери в них відрізнялися.

Старшій, Лін, недавно виповнилося п’ятнадцять.

Серйозна, сором’язлива дівчинка, яка не розуміла, куди подіти несподівано довгі руки й ноги. Волосся каштанове, з червонуватим полиском, на вилицях веснянки, очі кольору гречаного меду.

Лін постійно червоніла й дивилася на мене так, немов кожної хвилини чекала зради. Недовірливий, відлюдькуватий, невпевнений у собі підліток.

Під її поглядом мені стало незатишно, але не тому, що вона мені не подобалася. А тому, що з подивом і тривогою я впізнала в ній себе.

Друга за старшинством — Іві. Десять років.

Непосидюча і прудка, з гострим носом і двома ріденькими косицями, що надають їй схожості із Пеппі Довгапанчохою. Різка, незграбна, з зухвалим поглядом і язиком. Клубок суцільних розбіжностей, який розпочинає сварку через будь-які нісенітниці.

Вона дивилася на мене з-під лоба, наче дикий звір, і сопла, готова будь-якої миті кинутися в бій.

Третя — Мей. Вісім років. Теж із гостреньким носом. З першого погляду зрозуміло, що матір в цих двох дівчаток одна. Від неї їм дісталося темне волосся, темні та блискучі, ніби оливки, очі й смаглява шкіра.

Наймолодшій, Бі — майже чотири.

Жива, непосидюча й безпосередня дівчинка, з попелястими кучериками й золотавими очима. Єдина, хто заплескав у долоні й радісно запищав, коли я запропонувала розділити зі мною сніданок.

Їй не довелося пропонувати двічі. Покоївка принесла фарфоровий чайник і тарілочки з фруктами та тістечками. Бі одразу схопила найбільше тістечко й засунула в рот.

Її сестри чинно присіли за чайний столик. Спини прямі, наче палиці, лікті притиснуті до боків. Погляди напружені, насторожені. Відчуття, що вони тут тільки тому, що сприйняли мою пропозицію як наказ і бояться не послухатися.

Тільки Мей тихенько зітхає, поглядаючи на солодощі.

Чекає, поки я дозволю?

Я подумки штовхнула себе. Якщо продовжу витріщатися на них, ніякого контакту не вийде.

— Пригощайтеся, — кивнула, намагаючись не виказувати, що нервую не менш ніж вони. — Лін, будь ласка, налий сестрам чаю. І якщо не важко, подай чашечку мені.

Старша здригнулася, відірвала погляд від тарілки з персиками й перевела на мене. У її очах хлюпала розгубленість.

Я поспішно додала:

— Якщо не хочеш — не потрібно. Я сама встану.

— Вибачте, льєро, — прошепотіла дівчинка, засоромлено рожевіючи. — Я трохи замислилася.

Рухаючись скуто й ніяково, вона підвелася, налила в порцелянові чашки золотисту ароматну рідину. Узяла одну з них разом із блюдцем і підійшла до мене. Личко в неї в цей час було вкрай зосередженим, навіть губу закусила.

— Дякую, — я усміхнулася, беручи чашку з її рук.

Випадково торкнулася пальців, і Лін сіпнулася. Гарячий напій виплеснувся на ковдру, що прикривала мої ноги. На світло-зеленому атласі утворилася пляма.

В очах дівчинки сколихнувся переляк.

— Вибачте… вибачте мені, — зашепотіла вона, відступаючи. — Я ненавмисно…

Та що таке з цією дитиною? Чому вона так боїться мене? Тобто Аврору?

У голову закралася страшна думка: а якщо моя попередниця знущалася з неї? Старша дочка некоханого чоловіка, вона рано втратила матір, та ще пережила двох мачух, які теж невідомо як ставилися до неї. Та й батько, судячи з того, що я дізналася, увагою дочок не балує.

Решта притихли, дивлячись на мене зацьковано, ніби спіймані мишенята. Навіть маленька Бі, і та жувати перестала, застигла з таким виглядом, ніби ось-ось розплачеться.

— Нічого, — я видавила усмішку. — Все гаразд. Покривало товсте, ти мене не обпекла, а пляма відіпреться.

І, показуючи, що не серджуся, піднесла чашку до губ.

Насправді це був не той чай, до якого я звикла, а відвар якихось трав.

Мені вдалося розрізнити тільки ромашку й липу.

У повній тиші я встигла зробити кілька маленьких ковтків, коли пролунав здивований і трохи розчарований голосок Мей:

— Ви не будете карати Лін?

— А мушу? — я перевела погляд на неї.

— Ну… — дівчинка замислилася. — Так. Ви ж завжди кричите, коли ми робимо щось не так. І вимагаєте, щоб нас покарали.

А ось це вже цікаво.

Я кивнула Лін, а сама звернулась до її сестри:

— І як же я маю покарати твою сестру за розлитий чай? Поставити в кут? Або замкнути в комірчині?

— Ні, — Мей говорила цілком серйозно, — минулого разу ви сказали, що вона вже доросла для комори. Це нас із Бі ще можна закрити.

— Он як… А в чому вона завинила?

Лін спохмурніла ще більше й уткнулась очима в чашку, а Мей із готовністю розповіла:

— Не дозволила вбити Зірочку. Ви з татом страшно сварилися, ми сховалися в альтанці, але чули крики.

Час від часу не легше. Тепер ще якась Зірочка на мою голову. І розпитувати дітей — це надійний спосіб виказати себе й залучити зайву увагу. Ні, тут треба діяти обхідним маневром.

— Знаєш, я рада, що Зірочка залишилася живою і здоровою, — я ласкаво подивилася на Лін.

— Дякую, — ледь чутно відповіла дівчинка.

— Але літати вона однаково ніколи не буде! — докинула Іві. — У неї крила зламані!

І в її тоні пролунала мстива прямолінійність.

Я вирішила, що Зірочка — це якийсь птах. Діти часто тягнуть додому безхатніх тварин. Тих же горобців із підбитим крилом. Сама грішила таким у молодших класах, і кожного разу матір з гидливою міною на обличчі викидала за двері моїх непривабливих вихованців. Я плакала, а вона вичитувала мене: