Глава 7

— Маєш на увазі, що поховав своє серце разом із дружинами? — почала я, керуючись одвічним жіночим бажанням довести, що маю рацію. — Тобто тобі важче, ніж твоїм дітям? А мене ти хочеш позбутися з тієї ж причини?!

— Ти сама наполягла на цій умові! — прогарчав дарг, стискаючи пальці в кулак.

І знову, як і минулого разу, його обличчя затягнуло брижами луски. Тільки зараз набагато сильніше.

Я побачила, як попливли риси, приймаючи іншу форму. Потекли, немов теплий віск. Крізь обличчя Габріеля проступило щось чуже. Нелюдське.

І я втратила дар мови. Застигла, прикипівши поглядом до неймовірної картини, яку побачила лише на мить.

Один мій подих, один удар серця — і видіння зникло, залишивши мене розгублену з важким диханням, ніби від швидкого бігу.

Я навіть не одразу усвідомила, що Габ уперше звернувся до мене на «ти». А коли усвідомила — ледь приховала радість. Невже мені вдалося пробити тріщину в його холодній броні?

— Це було до того, як я стала матір’ю! До того, як народився Тей.

— А що змінилося? — процідив він свистячим шепотом.

— Я змінилася, — мій голос затремтів від хвилювання. Я простягнула дитину його батькові. — Поглянь на сина. Хіба він не заслужив на любов обох батьків? Твою й мою. Хіба твої доньки винні в тому, що ти не хочеш їх знати? Тобі відомо, у чому полягають покарання ерли Леврон? Хоч раз замислювався над цим? Діти не винні в тому, що сталося. Не винні в тому, що в дорослих проблеми. Ти потрібен їм, Габріеле!

Габріель стояв дуже близько. Його тіло нависало наді мною, змушуючи почуватися тендітною і слабкою. Від нього надходила прихована міць.

Він міг би одним ударом звалити мене з ніг, і ніхто не наважився б засудити свого пана.

Але він навіть не намагався торкнутися дитини або мене. Просто дивився, й емоції на його обличчі змінювали одна одну.

Я бачила цю внутрішню боротьбу. Габріель болісно розривався між тим, що вважав правильним, і тим, що йому хотілося. І перше, судячи з усього, перемагало.

— Я дав їм усе, — прохрипів він, нарешті, приймаючи рішення. — Вони ні в чому не відчувають потреби.

І відвернувся.

А мені стало прикро. І за дівчаток, і за нього. Але головне — за себе. Мій батько про мене думав так само: я ні в чому не відчуваю потреби. І жодного разу не запитав, що мені потрібніше: його грошові подачки чи просто любов.

— Ти сам віриш у те, що кажеш? — усміхнулася йому в спину. — Впевнений, нянька може замінити матір, а гувернантка — рідного батька? Якщо так, то мені шкода тебе, Габріеле Девероне.

— Свою жалість залиште собі, Авроро. Мені вона не потрібна.

Більше не дивлячись у мій бік, підійшов до столу, зайняв крісло й уткнувся в папери. Обличчя дарга знову перетворилося на байдужу маску. Тільки глибока складка між брів вказувала, що його спокій удаваний.

А я усвідомила: це кінець. Аудієнція закінчена, мені ввічливо вказали на двері.

— Шкода, що ти мене не почув, — прошепотіла з гіркотою. — Бути хорошим батьком так легко.

Набагато простіше, ніж гарною матір’ю. Достатньо просто любити дітей і дарувати їм увагу.

Усе це було вже в моєму житті. І завжди зайнята матір, у якої ніколи не знаходилося часу для мене. І батько, який вирішив, що його присутність у моєму житті можна обмежити щомісячною сумою. Ненависні мною дитячий садок і молодша школа. І сльози ночами, коли я мріяла, що прокинуся вранці, а поруч — мама. Але робота була для мами дорожче, ніж я…

Приховуючи сльози, я вийшла за двері. Але прийти до тями мені не дали.

У коридорі на сторожі стояв Кайден. Він зустрів мене уважним поглядом. Таким пильним, що мені стало ніяково.

Бажаючи сховатися від зайвих очей і заспокоїтися, я мовчки пройшла повз нього. І тільки дійшовши до своїх апартаментів, зрозуміла, що весь цей час нервово колихала сплячого Тея.

— Пані, та на вас лиця немає! — Гелла кинулася до мене, узяла малюка, поклала його в колиску. — Зовсім себе не бережете! Та хіба можна так нервувати? А ну як молоко зникне?

— Вчора тебе це не турбувало, — кинула я, падаючи в крісло.

На душі було паскудно.

Гелла подала мені тепле вариво, від якого йшов аромат меду й материнки, і пробурмотіла:

— Так то вчора було! А сьогодні малий панич мамчине молочко розкуштував. Гріх тепер віднімати.

Я надпила трохи й замислилася, забувши поставити чашку на стіл. Так і сиділа, гріючи об неї пальці й розмірковуючи.

Схоже, буде значно важче, ніж розраховувала. Справжня Аврора залишила мені в спадок суцільні проблеми. І невідомо, чи вистачить моїх сил і бажання, щоб впоратися з ними.

Заради Тея я готова на багато що. Але п’ять днів — це занадто мало.

Потрібно вигадати щось, що струсоне Габріеля і змусить його почути мене.

Як на зло, нічого доречного на думку не спадало. Тільки голова розболілася від сумних думок.

Напевно, потрібно було сказати йому прямим текстом, що гувернантка б’є дітей…

А якщо це для них норма? Адже навіть у нас свого часу тілесні покарання були узаконені. У тих же школах! Згадати хоча б «Чорну курку» й бідного хлопчика Альошу!

Якби мама Альоші почала обурюватися й сваритися з учителем, її б не зрозуміли.

І найдивніше: невже діти жодного разу не скаржилися?

Ні, я мушу сама в усьому розібратися.

Відставивши чашку, я підвелася. Накинула хустку на плечі.

— Наглянь за дитиною, — вимовила, прямуючи до дверей.

Гелла щось сказала мені вслід, але я не почула.

У коридорі побачила охоронців-даргів. Вони витягнулися, підібралися, перехоплюючи зручніше руків’я мечів.

Мабуть, господар зробив зауваження після моєї тріумфальної появи на його половині.

Я вибрала поглядом того, що був молодшим та добрішим на вигляд. Кивнула йому:

— Проведи мене в Західне крило. Я хочу відвідати своїх падчерок.

І, не озираючись, пішла в бік сходів.

Галерея, яка з’єднувала наші з Габріелем покої, з обох боків закінчувалася широкими мармуровими сходами, що йшли на нижні поверхи. У мене був час визирнути у вікно, тож я знала, що мої кімнати знаходяться на третьому поверсі, а внизу розташовується затишний мощений двір, засаджений квітучим чагарником. Що за приміщення піді мною на другому поверсі — невідомо, але я збиралася це з’ясувати найближчим часом.