Глава 8

Мей щось торохтіла, пританцьовуючи навколо мене. Іві набула незалежного вигляду, але іноді вставляла короткі репліки. А я не могла позбутися думок про те, що сталося.

Я усміхалася, щосили ховаючи паніку. Але серце калатало переляканим зайцем. А перед очима так і стояла та потворна пика, що на мить прозирнула крізь безпристрасні риси Леврон.

Хто ця жінка? Що про неї відомо Габріелеві? Чому діти мовчать?

Невже я божеволію?

І те дивне відчуття, що виникало вже кілька разів. Коли Леврон мене відштовхнула, я мусила впасти, але не впала. Відлетіла і вперлася спиною в невидиму подушку, яка м’яко спружинила, зупиняючи падіння.

Тільки завдяки цьому змогла встояти на ногах. І готова заприсягнутися, що мені це не привиділося й не наснилося!

Згадався одразу і «стазис» охоронців, і дивний погляд Габріеля. Він тоді розлютився, але не почав мене розпитувати. Ніби знав, що відбувається, і це йому дуже не сподобалося.

Піти до нього та вимагати пояснень?

Ох, чому я першого ж дня не зізналася, що ніяка не Аврора?!

Зізнатися зараз?

Боязко…

Занурена у власні думки, я майже не слухала дівчаток. Тільки кивала, пропускаючи їхні слова повз вуха.

Незабаром до нас приєдналися інші сестри й Гелла з Теєм. Ми постелили плед на галявині біля альтанки. Розжилися хлібом, копченим окостом, вареними яйцями, фруктами й овочами. Усе це разом із пляшкою яблучного соку й келихами, які принесла Райна — нянька Бі.

Ерла Леврон і охоронці теж нікуди не зникли. Перша пішла в альтанку з книгою, хоча я впевнена, що не читати, а стежити за нами. Решта розбилися на дві трійки й пильнували обидва входи у двір.

Дівчата їли, скоса позираючи на мене. Мей і Бі тихо сопли, Іві колупала окіст пальцем, за що отримала стусана від Лін. Я ж крутила в руках келих із соком і ніяк не могла розслабитися. Потилицею відчувала пронизливий погляд Леврон. Холодний, допитливий.

Погляд вівісектора, якій вирішує, з якого боку зробити перший надріз.

З цією жінкою ми навряд чи порозуміємось. Але я дізнаюся, що з нею негаразд. Треба тільки второпати — як саме!

Зітхнувши, опустила очі й помітила футляр із чорного оксамиту. Він лежав на колінах у Лін, і та ніжно притримувала його рукою.

— Що це?

Дівчинка збентежено порожевіла:

— Моя кіфара.

— Ти граєш?

Я згадала почуту мелодію.

— Тільки вчуся.

— Вона вчиться вже третій рік! — не забарилася пирхнути Іві.

Ну так, куди ж без неї.

Нагородивши дівчинку красномовним поглядом, я звернулася до Лін:

— Чула, як ти граєш. Мені дуже сподобалося. Це щось відоме?

Лін із рожевої стала червоною. Опустила очі й притиснула футляр ще сильніше.

— Ні… — пробелькотіла ледь чутно. — Я сама… складаю…

Несподівано…

Я на мить розгубилася, не знаючи, що сказати, але потім, підкоряючись раптовому пориву, поклала долоню поверх руки дівчинки:

— Це ж чудово! Можеш зіграти зараз? — і, зазираючи їй в очі, додала: — Будь ласка! Мені дуже сподобалося!

Її долоня напружилася під моїми пальцями. Здавалося, Лін ось-ось відсмикне руку, але ні. В очах дівчинки спалахнуло здивування, яке перейшло в боязку радість. Вона розслабилася, і я ледве стримала полегшене зітхання.

Я не брехала. І чи то відчувши мою щирість, чи то з якоїсь іншої причини, але Лін погодилася.

Тонкі пальці дівчинки пробіглися струнами. Пролунали перші акорди.

Незграбні, такі ж соромливі, як сама виконавиця. Але поступово мелодія набрала чинності, стала впевненішою. І Лін змінилася. Розправила плечі, виструнчилася, її очі заблищали, а обличчя набуло натхненного вигляду. Інакше не назвеш. З нього зникла невиразна боязкість, відкриваючи справжню красу душі.

Нехитра музика лилася прохолодним струменем, передаючи то дзюрчання струмка, то солов’їні трелі, то шум дощу. То затихала, немов вітер у гілках дерев, то злітала неймовірним крещендо. Поки не обірвалася на найвищій ноті.

Відлуння кінцевого акорду завмерло в повітрі.

Я вражено мовчала. І, схоже, не тільки я. Усі мовчали, дивлячись на Лін.

А та, ховаючи погляд, нахилилася, щоб прибрати кіфару.

— Чудово, — видихнула я, нарешті.

І заплескала.

Дівчата підхопили оплески. Тей прокинувся від галасу й підтримав нас пронизливим криком. Голос у синочка був, що треба, якщо кричав, то так голосно, що вуха закладало.

— Хтось зголоднів, — підсумувала я, беручи його на руки. — Доведеться повертатися.

З жалем підвелася. Попри все тут мені було затишно, але годувати малюка я воліла на самоті, у власних покоях і якомога далі від чужих очей.

Особливо від чужих очей.

Лін теж підвелася. Рвучко, немов збираючись щось сказати. Навіть зробила крок до мене, але в останню мить передумала.

Завмерла, нервово мнучи мережива на рукавах. Потім усе ж таки зважилася:

— Ясновельможна льєро, вам справді… справді сподобалося?

На мить я замислилася, що їй відповісти. Потім рішуче усміхнулася:

— Мене звати Аврора. І, так, мені дуже сподобалося.

Мене ніхто не затримував. Охоронці мовчки крокували слідом. Вони не виявляли жодного бажання познайомитися ближче. Просто маячили поруч, як безмовні тіні. Крім них, Габріеля й Кайдена я поки не бачила жодного дарга. Хоча ні, був ще один. Здається, Ейран. Його ім’я якось називала Гелла.

Проходячи крізь ковану хвіртку, що сполучала обидві частини двору, я мазнула поглядом по вежі, яка височіла по той бік Західного крила. Звідси виднілися тільки три горішніх поверхи, увінчані дзвіницею, і плоский дах, обгороджений низьким бортом.

Але мою увагу привернула не вона, а вікна. Якщо зір мене не обманював, то вони були наглухо закладені сірими цеглинами. Тільки під самою покрівлею горів вогник.

— А що там? — кивнула на вежу.

Гелла якось дивно сіпнулася і провела рукою улюблений жест, наче відганяючи невидимих ​​мух. Озирнулася на даргів і прошепотіла: