Глава 9

Час, відведений Габріелем, спливав крізь пальці. А я не могла второпати, як його зупинити.

Обідав він у себе, а діти — у своєму крилі під наглядом Райни та ерли Леврон. Вечеряти теж збиралися кожен у своїй норі. Схоже, господар замку не вітав сімейних застіль. Що ж, спробуємо це виправити.

Лін розповіла, що на першому поверсі, праворуч від холу, є велика трапезна. Колись там лунала музика трубадурів. Блазні розігрували п’єси на очах захопленої публіки. Дід Габріеля, а потім і батько, сидів у кріслі з різьбленою позолоченою спинкою, а над його головою на стіні висів герб Деверонів — срібний дракон із розгорнутими крилами.

Дракон, що тримає в пащі зелену сферу — символ цього світу.

Але з приходом до влади самого Габріеля, все змінилося. Замок занурився в дивну сплячку, а його господар більше цікавився алхімією, ніж своїми дітьми.

— Мені потрібно налагодити стосунки з ним, але я не знаю, як це зробити…

Тей спав, а я стояла біля вікна, заворожена, не маючи сили відірвати погляд від таємничої башти.

— Здався вам цей лиходій, — пробурчала Гелла. — Тільки себе погубите, якщо залишитеся тут.

— Інакше не вийде. Ти не розумієш.

— Що я не розумію? Що серденько ваше дурне до нього прикипіло? Так я вже життя прожила, всякого набачилася. Тільки дарги — не люди. У них серце залізне, а не з плоті й крові. Воно відгукується тільки на поклик шіамі. А ми для них — так, бруд під нігтями.

Гіркота в її словах змусила мене обернутися.

— Гелло, за що ти не любиш його?

— А за що мені його любити?

— Він мій чоловік.

Нянька пирхнула:

— І добре заплатив за це.

— Хіба я сама не хотіла цих грошей?

— Так то на благо сім’ї! І домовленість яка була? Що дитина народиться, і ви повернетеся додому. А тепер що надумали? Залишатися тут!

— Це моє рішення. Краще допоможи мені. Я не розумію, за що Габріель мене ненавидить.

— І не подумаю!

Жбурнувши якусь ганчірку на стіл, вона в серцях гримнула дверима. Зачинилася у своїй кімнатці, й за кілька хвилин я почула тихе бурмотіння: Гелла молилася своїм богам.

Я постояла трохи, розгублено дивлячись на зачинені двері.

Потім погляд привернули золочені корінці на одному зі стелажів. І мені на думку спала цікава ідея.

Ще вивчаючи свої апартаменти, я натрапила на книги й, звісно ж, з цікавістю їх перегорнула.

До мого розчарування, це були романи. Сентиментальні казки про наївних панянок, закоханих у жорстоких і владних даргів. Одні псевдоніми авторів чого були варті:

Золотокучера Езеріель, Ніжноголоса Амарея, ну й інші в тім самім дусі. Невідомі мені дами з захватом і екзальтацією розвідали про пригоди своїх героїнь.

Картинки там були гарні, так. Барвисті гравюри, такі яскраві й детальні, що викликали мимовільне захоплення майстерністю невідомого художника. Але жодної розумної інформації в цих книжечках я не знайшла.

Крім одного.

У кожного замку є свій літопис. У кожного лаерда є ньорд — вірний соратник, що ретельно і правдиво записує історію його правління.

Літописи зберігаються в бібліотеці. І, поки Тей спить, мені варто туди навідатися.

Уже не вагаючись, я поцілувала сина в тугу щічку й вийшла з кімнати.

— Мені потрібно до бібліотеки, — заявила охоронцям.

Глянула в бік кімнат Габріеля, де панувала вічна напівтемрява. А потім впевнено рушила до сходів.

Як нещодавно, четверо даргів залишилися біля дверей, а двоє пішли за мною, тримаючись на відстані в кілька кроків.

У мене ж з’явилося стійке відчуття, що знаю, куди йти. Ніби увімкнувся внутрішній компас. Ніби я вже була там, куди йду, але з якоїсь причини забула про це.

Спустилася поверхом нижче, увійшла під аркове склепіння, прикрашене складним орнаментом. Тут починалася широка галерея. Залишена й сумна. Вона проходила саме під моїми кімнатами.

З одного боку вздовж стіни височили вікна. Запилене скло погано пропускало сонячне світло. Шар пилу лежав на мармурових плитах підлоги, на бронзових статуях, на рамах картин…

Брудне павутиння тремтіло на виступах барельєфа. Жоден зі світильників не горів.

Кристали в них потьмяніли, набули чорного кольору.

Я пройшла повз вазу на підлозі, високу, мені до поясу. З неї стирчав напівзотлілий букет, вкритий сірим нальотом.

Здавалося, сюди ніхто не заходив уже багато місяців. Але дарги мене не зупинили, отже, мені не заборонено тут бути.

А ось і двері. Величезні, під стелю, з двох стулок, прикрашених філігранним різьбленням. Замість ручки — голова дракона, що тримає в пащі позолочене кільце. Очі в дракона з червоного каменю — чи то рубін, чи то гранат. Вони спалахнули, ніби живі, коли я взялася за кільце.

Підкоряючись раптовому тяжінню, ковзнула подушечкою пальця по виступах над очима драконеняти. Вони виявилися теплими, немов нагрітими сонцем. І я відчула, як під твердою зовнішньою шкаралупою щось здригнулося.

Драконенятко ощирило зуби в лукавій осмішці. Двері рипнули.

Я квапливо відвела руку.

Або в мене дійсно галюцинації, або вся ця чортівня мусить мати пояснення!

Сподіваюся, я їх знайду.

***

У бібліотеці панували напівтемрява, тиша й ледь вловний запах старого паперу. Уздовж стін темніли громади стелажів. Їхні полиці займали книги в шкіряних обкладинках із золотим і срібним тисненням. Такі стародавні, що сторінки в них давно пожовкли.

Стелі в бібліотеці не було. Її заміняв високий прозорий купол, крізь який прямо в центр падав стовп світла. І в його розсіяному сяйві кружляли порошинки.

Майже під куполом стояв аналой. Хто знає, навіщо його залишили в бібліотеці? Але зараз на ньому лежав фоліант у шкіряній палітурці, скріпленій масивним замком. Я таких величезних книг у житті не бачила, і мене нестримно тягнуло до неї.

Затамувавши подих, крок за кроком, наблизилася до аналоя. Провела кінчиками пальців по шорсткій обкладинці.