Глава 10

Вибачається?

Він вибачається!!!

Неймовірно!

Я дивилася, як він іде, а всередині все вирувало від бажання наздогнати й вчепитися в його чуприну. Відтаскати гарненько за волосся, та ще й подряпати. Залишити на його благородному обличчі багряні відмітини моїх нігтів. Та так, щоб місяць там милувалися!

— Ну і сволота ж ти, чоловіче! — пробурмотіла, коли кроки Габріеля затихли десь у глибині бібліотеки й до мене долинув звук зачинених дверей.

Що цього разу йому не сподобалося?!

Як я цілуюся?

Сверблячка в грудях змусила мене опустити погляд.

Тканина на грудях натягнулася, і зараз на ній зрадницьки темніли дві мокрі плями.

Молоко…

Вилаялася напівголосно.

Невже це причина такої квапливої втечі? Може, для дарга, або конкретно для Габріеля, жінка, що годує — це щось відразливе? Недарма ж вони наймають годувальниць. Гелла попереджала, що льєри самі не годують…

Втім, яка мені різниця?

Я однаково незадоволена і зла! А все та дідькова книга! Вона в усьому винна!

Розвернувшись до аналоя, схопила важку обкладинку і з пересердя згорнула фоліант. У повітря здійнявся стовп пилу.

Чхнула.

— Будь здорова! — відгукнувся тоненький голосок. Таким голоском говорять персонажі в мультиках.

Я підвела голову:

— Хто тут?

— Я не тут, я там.

Зіщулилася, обводячи навколо підозрілим поглядом. Страху не було, тільки настороженість, змішана з цікавістю.

— Там — це де?

— Хіх! У твоїй голові!

Невидимка задоволено хихикнув. Схоже, моя поведінка його потішала.

А ось мені не смішно ані разу. Тільки голосу в голові бракувало. Перша ознака шизофренії.

Напевно, на мене так діють місцеві обставини та нервові сплески. Останнім часом вони стаються дуже часто. Краще піду звідси, поки ще чого не сталося. Якомога далі від гріха.

Ігноруючи тихий смішок, я вийшла за двері. І відчула, як між ніг, лоскочучи кісточки, прослизнув якийсь теплий і волохатий клубок.

Від несподіванки ледь не заплуталася в спідницях. Схопилася рукою за стіну, встояла.

Потім підвела розгублений погляд на охорону.

Дарги стояли з байдужими обличчями.

— У замку є миші? — я звернулася до Нуера. Він виглядав найлояльнішим.

— Є, Ваша Світлосте. Ми боремося з ними.

— І, судячи з усього, без успіху, — похмуро підсумувала я.

Отже, тінь, що промайнула в бібліотеці, і те, що зараз прослизнуло в мене між ніг — банальна миша? Уся надія на це. Уже краще миші, ніж потойбічні істоти.

— Це не ми винні, — безпристрасно зауважив Нуер. — Без магії ми безсилі. А пастки й отрути людей дуже недосконалі.

— Хіба в даргів немає магії? Але…

Я ж своїми очима бачила всі ці дивні речі, які нічим, крім магії, не поясниш! Навіть оберіг на моєму зап’ясті — теж магічний амулет.

— Подивіться навколо, льєро, — дарг махнув рукою, привертаючи мою увагу до запилених, облуплених фресок на стінах. — Нарг-та-Рін — це сплячий замок. Його дух спить, і магія теж. А ми звичайні дарги. Вміємо боротися й виживати трохи краще, ніж люди. Але тільки найсильніші з нас володіють магією.

— Габріель володіє?

— Вибачте, ясновельможна льєро, але я не маю права обговорювати лаерда.

Здається, я ненавмисно зачепила важливу струнку. Тепер би дізнатися, куди ця струнка веде.

— А розбудити магію не намагалися?

Тягнучи поділ брудною підлогою, я підійшла до протилежної стіни, колупнула нігтем гіпсовий барельєф. Колись він був частиною орнаменту, що йшов вузькою смугою вздовж усього коридору. Але давно просочився вологою, став пухким і крихким. Мій ніготь залишив на ньому вм’ятину.

— Намагалися, — з похмурим спокоєм підтвердив інший дарг. — Тричі. Тільки справжня Господиня зможе розбудити Шеннасайн. Але замок не прийняв жодну з дружин лаерда. Ми сподівалися, що ви станете нашим порятунком, і помилилися.

— Ем…

Я не знала, що на це відповісти.

Охоронець, що заговорив зі мною, виглядав найстаршим і найдосвідченішим з усієї моєї охорони. Весь цей час він мовчав, але я ні-ні, та й відчувала на собі його погляд.

Він немов придивлявся до мене. Поволі вивчав. Але не втручався, вважаючи за краще залишатися в тіні.

Й ось тепер раптом заговорив.

— Можу я дізнатися твоє ім’я? — послала йому найдоброзичливішу зі своїх усмішок.

На душі скребнула підозра: ох, недарма цей тип вештається біля мене! Недарма саме його Габ приставив до мене в шпигуни!

— Ейран, ясновельможна льєро, — він вклонився, не змінюючи виразу обличчя.

А в моїй голові щось клацнуло: чи не той Ейран, якого Гелла згадувала? Ньорд Габріеля — найближчий друг і соратник, бойовий побратим, готовий будь-якої миті віддати життя за лаерда.

І що він робить тут, серед моєї охорони? Стежить? Або Габріель настільки цінує моє скромне життя, що приставив до мене найкращого зі своїх воїнів?

— Отже, я теж не виправдала ваших сподівань? — гмикнула, перетравлюючи останні думки.

— Так, Ваша Світлосте.

— Але чому? Я зробила те, чого не змогли інші: виносила й народила Габріелю сина.

— Не має значення, — Ейран похитав головою. — Дзвін не задзвонив. А немовля… воно просто немовля, слабке й безпорадне.

У словах Ейрана мені почувся таємний сенс. Ніби дарг хотів попередити про щось, застерегти, але не міг сказати прямо.

— Час повертатися, — пробурмотіла, вдаючи, що нічого не помітила, і попрямувала до сходів.

Але поставила собі галочку: Ейран знає більше, ніж говорить. Варто до нього придивитися.

Скільки часу ми тут провели? Години дві, не менше. Напевно, Тей прокинувся й вимагає маму. Та й у мене є деякі плани. Особливо у світлі останніх подій!

Сьогодні вже занадто пізно, але з завтрашнього дня, хоче Габ чи ні, уся сім’я буде обідати й вечеряти разом! Не у великі трапезній, ясна річ, де раніше годувався весь замок. Але поряд із нею є маленький зал для сімейних застіль.